Читати книгу - "Шантарам"

— Не розумію,— прошепотів я.— Чому влада так цікавиться нами? Адже Пакистан підтримує Афганістан в цій війні. В їхніх інтересах, щоб ми провезли контрабанду для муджагідів. Їм слід було б допомагати нам робити це.

— Вони і допомагають деяким афганцям, але далеко не всім. Ті, кому ми веземо вантаж до Кандагара,— люди Масуда[145]. Пакистан їх ненавидить, тому що вони не визнають Хекматіяра[146] й інших пропакистанських вождів опору. Пакистан і Америка зробили ставку на Хекматіяра, вони сподіваються, що він стане там президентом після війни. А люди Масуда плюються, коли мова заходить про Хекматіяра.

— Божевільна війна,— додав Махмуд Мелбаф хрипким шепотом.— Афганці так довго воюють між собою — мало не тисячу років. Та ніж воювати один з одним, краще битися... як ви там кажете... з окупантами. Вони напевно поб’ють росіян, але й між собою битися не припинять.

— Пакистанці хочуть забрати ситуацію в свої руки, коли афганці виграють війну,— продовжив його думку Ахмед.— їм не важливо, хто виграє для них війну, їм потрібно тримати під контролем ситуацію. Якби вони могли, то відібрали б у нас всю зброю, медикаменти й усе інше і віддали б їх власним...

— Ставленикам,— пробурмотів Халед, і в цьому сказаному ним пошепки слові виразно прозвучала догана політикам у США.— О, ви чуєте?

Ми всі уважно дослухалися: десь поряд з мечеттю хтось співав, звучала музика.

— Вони почали,— сказав Халед, схоплюючись з підлоги з витонченістю атлета.— Пора йти.

Ми вийшли з мечеті услід за ним, наділи залишене біля входу взуття. Обійшовши мечеть, наблизилися до місця, звідки долинав спів.

— Я вже чув такий спів раніше,— сказав я Халеду на ходу.

— Ти знаєш сліпих співаків? О, звісно ж, знаєш. Ти був у Бомбеї з Абдель Хадером, коли вони співали для нас. Тоді я тебе вперше побачив.

— Ти був там того вечора?

— Звісно. Ми всі там були: Ахмед, Махмуд, Сиддик,— його ти ще не знаєш. Багато людей, котрі їдуть з нами в цю мандрівку. Всі вони були тоді там. На тому зібранні вперше обговорювалася поїздка до Афганістану — власне, для цього ми і з’їхалися. Ти хіба не знав?

Ставлячи це питання, він засміявся, сказано все було, як завжди, просто і нехитро, та все ж його слова мов шпичка застряли в моєму серці: «Ти хіба не знав? Ти хіба не знав?»

«Хадер ще тоді планував свою місію,— подумав я,— в перший же вечір після нашої зустрічі». Я виразно пригадав велику залу, що тонула в хмарах тютюнового диму, сліпі співаки виступали там для вузького кола слухачів. Пригадав їжу, яку ми їли, чарас, який палили. Деякі обличчя, що я бачив того вечора, були мені добре знайомі. «Невже всі вони були залучені в цю місію?» Пригадав юного афганця, що з величезною пошаною привітався з Хадербгаєм і так низько вклонився, що стало видно пістолет у складках його одягу.

Я ще думав про цю першу ніч, стурбований питаннями, на які не міг відповісти, коли ми з Халедом підійшли до великого гурту людей. Їх було кількасот. Схрестивши ноги, вони сиділи на кахлях, якими був вимощений широкий двір коло мечеті. Сліпі співаки закінчили свою пісню, і всі почали ляскати в долоні й волати: «Алла! Алла! Субган Алла!» Халед повів нас крізь натовп до алькова, де у відносній самоті сиділи Хадер, Назір і ще декілька чоловіків.

Я зустрівся поглядом з Хадербгаєм, і він підняв руку, закликаючи мене приєднатися. Коли я підійшов, він схопив мене за руку і потягнув її вниз, запрошуючи сісти поряд. Безліч голів обернулася в наш бік. У моєму розтривоженому серці зіткнулися суперечливі емоції: страх через те, що мене так багато хто тепер асоціюватиме з Хадер Ханом, і приплив гордості — адже він мене одного покликав сісти поряд з собою.

— Колесо зробило один повний оберт,— прошепотів він, поклавши руку мені на передпліччя.— Ми зустрілися з тобою, коли виступали сліпі співаки, а зараз ми чуємо їх знову, приступаючи до своєї місії.

Він немов читав мої думки, і, гадаю, робив це навмисно, чудово усвідомлюючи приголомшливий ефект своїх слів. Раптово я на нього розсердився, навіть дотик його руки до моєї викликав у мене гнів.

— Ви навмисне так учинили, щоб сліпі співаки були тут? — запитав я зі злістю, дивлячись просто себе.— Так само як організували все заздалегідь під час нашої першої зустрічі?

Він зберігав мовчання, поки я не обернувся і не поглянув на нього. Коли наші погляди зустрілися, я відчув, що в очах у мене виступили сльози. Я зумів стримати їх, міцно зціливши щелепи,— мої очі залишилися сухими, але розум перебував у сум’ятті. Цей чоловік зі світло-брунатною шкірою і акуратною білою борідкою використовував мене і маніпулював усіма, кого знав, немов рабами. Але в його золотавих очах я бачив любов, що була для мене справжнім мірилом того, чого я пристрасно бажав у найпотаємніших куточках свого серця. Любов у його повних глибокої тривоги очах була батьківською любов’ю — такої любові я у всьому своєму житті не зазнавав.

— Відтепер ти будеш повсякчас із нами,— прошепотів він, витримавши мій погляд і не відводячи очей.— В готель тобі повертатися не можна: у поліції є твої прикмети, і вони стежитимуть за ним. Це моя провина — нас продав один мій близький друг, але успіх від нього відвернувся, а нам пощастило: нас не схопили. Цей промах видав його, і він буде покараний. Тепер ми знаємо, хто він і як з ним належить учинити. Проте з цим доведеться почекати, поки ми не виконаємо своєї місії і не повернемося додому. Завтра ми вирушаємо до Кветти, де нам належить затриматися на кілька днів. Коли настане пора, ми перейдемо кордон Афганістану. Від цього дня і до кінця твого перебування в Афганістані за твою голову буде призначена ціна. Росіяни добре платять за іноземців, що допомагають муджагідам. Тут, в Пакистані, у нас мало друзів. Гадаю, нам треба купити для тебе місцевий одяг: ти виглядатимеш як молодий пуштун з мого села. Якусь шапку, щоб заховати твоє світле волосся, і патту — шаль, щоб накинути