Читати книгу - "Шантарам"

Що я міг йому відповісти? Сліпі співаки мали розпочати нову пісню, тож залунало тоскне скигління фісгармонії і пристрасне звучання табл, од якого аж кров закипіла. Я стежив за тим, як довгі тонкі пальці таблістів стукають по барабанах, пестять їхню шкіру, і відчував, що їхній гіпнотичний ритм захопив у свій потік і мої думки. Уряд моєї власної країни, Австралії, призначив ціну за мою голову — кожному, хто міг сповістити, де я перебуваю, виплатили б чималі грошенята. І от зараз, на краю світу, за мою голову призначають нову ціну. І коли божевільна печаль і екстаз сліпих співаків охопили натовп, коли від їхнього співу засяяли людські очі, я віддав себе під владу цього фатального моменту і відчув поворот колеса своєї долі.

Я пригадав, що в кишені у мене лежить лист від Дідьє, що його Халед передав мені у таксі дві години тому. Я раптом зрозумів: мені терміново потрібно дізнатися, що в листі,— недарма усе так збіглося сьогодні, недарма цього дня замкнулося коло мого життя. Вихопивши з кишені листа, я підніс його до самісіньких очей, щоб прочитати в бурштиново-жовтому світлі, що насилу пробивалося сюди від ламп високо над головою.

Любий Ліне!

Сповіщаю тобі, мій любий друже, що я таки з’ясував, хто та жінка, що видала тебе поліції, хто винен у тому, що ти потрапив у в’язницю і був так жорстоко побитий. Жах та й годі! Він і досі переповнює мою думу скорботою. Так от: жінкою, яка це зробила, була мадам Жу, власниця Палацу. І досі не знаю причини цього вчинку, та, навіть не розуміючи, нащо потрібно було їй робити це, можу запевнити тебе, що це таки вона віддала тебе поліції,— в мене є незаперечні докази.

Сподіваюся незабаром отримати від тебе звісточку.

Твій відданий друг Дідьє

Мадам Жу. Але чому? Не встигло це питання випливти на поверхню моєї свідомості, як я вже знав відповідь. Мені раптом згадалося обличчя людини, що невідривно дивиться на мене з нез’ясовною ненавистю,— обличчя Раджана, євнуха, слуги мадам Жу. Я пригадав, як він дивився на мене в день повені, коли ми рятували Карлу з готелю «Тадж-Махал» в човні Вінода. Пригадав, яка лють і ненависть була в його очах, коли він стежив за човном, де сиділи ми з Карлою, й за таксі Шанту, яке забрало мене. Згодом тієї ж ночі мене заарештувала поліція і розпочалися мої тюремні муки. Мадам Жу покарала мене за те, що я наважився кинути їй виклик: видавав себе за американського консула, забрав у неї Лайзу Картер — і, можливо, за мою любов до Карли.

Я розірвав листа на дрібні шматочки й запхнув їх до кишені. Страх покинув мене: я був спокійний. Наприкінці цього довгого дня в Карачі я вже знав, чому йду на війну Хадера, і знав, чому повернуся з неї. Я йду на цю війну, тому що моє серце жадає любові Хадербгая, батьківської любові, що струмує з його очей і заповнює той вакуум, що зяяв у моїй душі в тому місці, де повинен бути батько. Я так багато втратив — родину, друзів, Прабакера, Абдуллу, навіть Карлу — і в тій любові, що світилася в Хадерових очах, для мене був цілий світ.

Напевно, це виглядало безглуздо, та воно й було безглуздям — йти на війну заради любові. Він не був святим і не був героєм, і я знав це. Він навіть не був моїм батьком. Але за ті хвилини, коли він дивився на мене з любов’ю, я готовий був іти з ним на цю війну, та й на будь-яку іншу теж. І це було не дурніше, ніж вижити з ненависті й повернутися задля помсти. Висновок був такий: я любив його так гаряче, що ладен був ризикувати своїм життям, а мадам Жу ненавидів так глибоко, що прагнув уціліти і помститися. І я знав, що помщуся їй: перебуду цю війну і вб’ю її.

Я замкнув свою свідомість на цій думці, немов чоловік, що стиснув у руці колодку кинджала. Сліпі співаки знай виспівували про біль і радість своєї любові до Бога. Серця людей навколо мене злітали у височінь, розділяючи ці відчуття. Хадербгай обернувся до мене, зустрівся зі мною поглядом і поволі похитав головою. І я всміхнувся, дивлячись в його золотаві очі, наповнені маленькими танцюючими вогниками, й таємницями, і священним трепетом, що його викликав цей містичний спів. І, слава Богові, я був задоволений, вільний від страху і майже щасливий.

Розділ 32

Місяць ми збули у Кветті — довгий місяць очікування, затьмарений розчаруванням фальстарту. Затримка сталася через польового командира, що звався Асматулла Ачхакзай Муслім, вождя народності ачхакзай, що живе поблизу Кандагара, нашого кінцевого пункту призначення. Ачхакзаї — клан пастухів овець і кіз, що колись входив у найбільш впливовий клан дуррані. У 1750 році засновник сучасного Афганістану Ахмед Шах Абдалі[147] відокремив ачхакзаїв від дуррані, зробивши їх самостійним кланом. Це відповідало афганській традиції, що дозволяла клану, коли він ставав великим і сильним, відділятися від батьківського клану. Досвідчений полководець і засновник нації Ахмед Шах визнав, що ачхакзаї стали силою, з якою необхідно рахуватися. Протягом двох сторіч росла могутність ачхакзаїв і їхній статус. Вони мали заслужену репутацію хоробрих воїнів, і можна було не сумніватися в беззаперечному підпорядкуванні вождеві кожного члена клану. У перші роки війни з росіянами Асматулла Ачхакзай Муслім сформував зі своїх людей добре організовану, дисципліновану міліцію, що стала в їхньому регіоні передовим загоном боротьби за незалежність — джигаду, метою якого було вигнання радянських окупантів.

Наприкінці 1985 року, коли ми готувалися в Кветті перейти кордон з Афганістаном, Асматулла завагався, чи брати участь йому далі у війні. Від його ополчення залежало так багато, що варто було йому відкликати своїх людей у запілля і розпочати таємні мирні переговори з росіянами і афганським маріонетковим урядом в Кабулі, як усі