Читати книгу - "Шантарам"

Хоч усі ми стомилися від чекання і вже нам терпець майже урвався — дні поволі перетікали в тижні і здавалися нескінченними,— я з користю збував цей час: вчився складати фрази на фарсі, урду і пушту, навіть дізнався декілька слів таджицькою і узбецькою, а також їздив верхи. І нехай мені так і не вдалося позбутися клоунського розмахування руками і ногами, коли я намагався зупинити коня або поганяв його, мені іноді траплялося вдало спішитися, замість виявитися скинутим на землю.

Щодня я читав книги з химерної еклектичної колекції, яку надав у моє розпорядження Аюб Хан, пакистанець, єдиний серед нас уродженець Кветти. Оскільки вважалося, що мені дуже небезпечно покидати наш надійний табір — конячу ферму на околиці міста,— Аюб приносив мені книги з центральної бібліотеки. Там була безліч маловідомих, але захопливих книг англійською мовою — спадщина часів англійського панування. Назва міста Кветта походила від слова кватта, що означало «форт» на мові пушту. Близькість Кветти до Чаманської ущелини, що провадила до Афганістану, а також Боланської ущелини, що відкривала дорогу до Індії, зумовила військове й економічне значення міста на цілі тисячоліття. Англійці вперше окупували старий форт у 1840 році, але вимушені були піти, потому як хвороби, що почалися в британському війську, і запеклий опір афганців виснажили сили колонізаторів. Місто було повторно окуповане в 1876 році і стало головним британським володінням на північно-західному рубежі Індії. Тут був заснований Імперський штабний коледж, що готував офіцерів для служби в Британській Індії, тут-таки, в мальовничому природному амфітеатрі гір, що оточують Кветту, виріс квітучий центр торгівлі. Катастрофічний землетрус, що відбувся в останній день травня 1935 року, зруйнував велику частину міста і занапастив двадцять тисяч його мешканців, але Кветта була відбудована наново. Завдяки своїм чистим широким бульварам і приємному клімату Кветта стала одним із найпопулярніших курортів на півночі Пакистану.

Для мене ж, оскільки я був обмежений рамками табору, головною розвагою стали ті вибрані навмання книги, що приносив мені Аюб. Проходило декілька днів, і він знов з’являвся на порозі, широко посміхаючись, в надії, що догодив мені, і вручаючи порцію книг, немов це були скарби з археологічних розкопок.

Вдень я їздив верхи, намагаючись звикнути до розрідженого повітря на висоті понад п’ять тисяч футів, а ночами читав щоденники і суднові журнали дослідників, що давно покинули цей світ, старовинні видання грецьких класиків, забезпечені ексцентричними коментарями томи Шекспіра і захопливий пристрасний переклад Дантової «Божественної комедії».

— Дехто вже гадає, що ти учений, котрий вивчає священні тексти,— сказав мені одного разу увечері Абдель Хадер Хан, з’являючись на порозі моєї кімнати.

Ми були в Кветті вже близько місяця. Я негайно згорнув книгу, яку читав, і підвівся, щоб привітати його. Хадер узяв мою руку в свої долоні, бурмочучи пошепки благословення. Потім сів на стілець, запропонований мною, а я вмостився поруч на ослоні. Під пахвою у нього був згорток в замші кремового кольору.

— Читання на моїй батьківщині, як і раніше, сприймається як щось таємниче, те, що викликає страх і служить ґрунтом для марновірства,— утомлено сказав Хадер, потираючи рукою змарніле обличчя.— 3 десяти чоловіків у нас тільки четверо вміють читати, а з жінок — лише дві.

— А де ви навчилися всьому, що знаєте? — запитав я.— Так добре говорити по-англійському, наприклад?

— Мене навчав англійський джентльмен,— сказав він, усміхнувшись. Обличчя його потепліло від приємних спогадів.— Приблизно так само, як ти навчав мого маленького Тарика.

Я затиснув у кулаці дві цигарки, черконув сірником, запалив обидві разом і одну передав йому.

— Мій батько був ватажком клану,— провадив свою розповідь Хадер.— Він був суворою, але справедливою і мудрою людиною. В Афганістані лідерами стають завдяки особистим рисам — треба бути добрим промовцем, уміти розпоряджатися грошима, а також відзначатися хоробрістю під час війни. Право лідерства не передається у спадок, і якщо син вождя позбавлений мудрості, мужності або уміння говорити з людьми, це право віддадуть тому, хто володіє цими якостями. Батько дуже хотів, щоб я пішов його слідами і продовжував справу його життя, тобто вивів наш народ з мороку неуцтва і забезпечив його добробут. Мандрівний містик-суфій, якого в нас вважали святим, сказав під час мого народження, що я стану зорею в історії мого народу. Батько дуже вірив у те пророцтво, але, на жаль, я не виявив ні здібностей лідера, ні інтересу до надбання цих навичок. Одне слово, я став для нього гірким розчаруванням. Він відправив мене сюди, в Кветту. І мій дядько, успішний торговець, віддав мене під опіку англійцеві, що став моїм наставником.

— Скільки років вам було тоді?

— У десять років я покинув Кандагар і протягом п’яти років був учнем Ієна Дональда Маккензі, есквайра.

— Мабуть, ви були добрим учнем...

— Напевно, так воно і було,— сказав він задумливо.— Звісно, есквайр Маккензі був дуже добрим учителем. Відтоді як ми з ним розлучилися, мені неодноразово траплялося чути, що шотландці славляться похмурістю і суворістю. Люди говорили, що шотландці — песимісти, котрі воліють гуляти тіньовим боком освітленої сонцем вулиці. Якщо в цьому і є якась рація, то це зовсім не означає, що люди з Шотландії знаходять темний бік речей дуже кумедним. Мій есквайр Маккензі був чоловіком, очі якого сміялися навіть тоді, коли він був суворий зі мною. Щоразу, думаючи про нього, я згадую ті веселі іскорки в його очах. І йому дуже подобалося у Кветті: він любив гори і холодне повітря взимку. Здавалося, його ноги були наче створені для того, щоб підійматися по гірських стежках, і не було такого тижня, щоб він не мандрував узгір’ями. Нерідко я єдиний складав йому товариство. Він був щасливою людиною, яка вміє сміятися, і великим учителем.

— А що сталося, коли курс навчання закінчився? — запитав я.— Ви повернулися до Кандагара?

— Так, але радості з того було небагато, хоч батько і мріяв про це. Річ у тім, що за день потому як мій дорогий есквайр Маккензі покинув Кветту, я убив людину на базарі, поряд зі складом, що належав моєму дядькові.