Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Якось увечері, десь о пів на дванадцяту, Кері бачив Лоусона; той ішов уздовж Пікаділлі у вечірньому костюмі, — можна було здогадатися, що він повертається з театру. Філіп піддався несподіваному імпульсу і рвучко звернув до прилеглої вулички. Вони не бачилися два роки, і Кері відчував, що відновити забуту дружбу не вдасться. Їм із Лоусоном більше нічого було сказати один одному. Мистецтво Філіпа більше не цікавило; схоже, тепер він міг насолоджуватися красою ще відчайдушніше, ніж у часи, коли був хлопчиком, але мистецтво більше не видавалося йому важливим. Кері був зайнятий тим, що намагався побачити в різноманітті життєвого хаосу якусь впорядкованість, і в порівнянні з матеріями, з якими він тепер працював, слова і фарби здавалися чимось пересічним. Лоусон служив своєму покликанню. Філіпова дружба з ним була лише візерунком в орнаменті, над яким Кері працював: ігнорувати той факт, що художник його більше не цікавить, було б звичайною сентиментальністю.

Іноді Філіп думав про Мілдред. Він умисно уникав вулиць, де міг із нею зіштовхнутися; однак подекуди якесь почуття (можливо, цікавість, а може, щось глибше, у чому він не хотів собі зізнаватися) змушувало його прогулюватися вздовж Пікаділлі та Реджент-стрит о тій годині, коли дівчина могла там з’явитися. Кері сам не розумів, хоче він її зустріти чи боїться цього. Якось він побачив ззаду жінку, котра була схожа на Мілдред, і на мить подумав, що це вона; його охопило дивне відчуття: різкий біль у серці, страх і запаморочливе сум’яття. Поспіхом кинувшись навздогін і зрозумівши, що помилився, він водночас засмутився і видихнув із полегшенням.

На початку серпня Філіп склав хірургію — свій останній екзамен — й отримав диплом. Із того дня, коли він уперше увійшов до шпиталю Святого Луки, минуло сім років. Незабаром йому мало виповнитися тридцять. Кері спустився сходами Королівського коледжу хірургів, тримаючи в руці сувій, що дозволяв йому практикувати, і серце задоволено гупало в грудях.

«Тепер моє життя розпочнеться по-справжньому», — думав він.

Наступного дня Кері пішов до бюро секретаря, щоб подати свою кандидатуру на одну із посад у шпиталі. Секретарем був приємний невисокий чоловік із чорною борідкою, який завжди щиро подобався Філіпові. Він привітав Кері з успішним завершенням навчання і сказав:

— Можливо, ви погодитеся на тимчасову роботу на південному узбережжі? Помічник потрібен на місяць, він отримуватиме три гінеї на тиждень із проживанням та харчуванням.

— Я не проти, — озвався Філіп.

— Це у Фернлі, що в Дорсетширі. У доктора Сауса. Їхати доведеться негайно, його помічник захворів на свинку. Здається, це дуже приємна місцина.

Щось у тоні секретаря насторожило Філіпа. Надто він був невпевнений.

— У чому тут підступ? — поцікавився він.

Секретар на мить завагався, а потім заспокійливо засміявся:

— Ну, правду кажучи, здається, він кумедний сварливий стариган. Агентства, що наймають працівників, більше не хочуть нікого туди відправляти. Доктор Саус каже все, що думає, а людям це не подобається.

— Але ви гадаєте, що його влаштує випускник? Зрештою, у мене немає досвіду.

— Він мав би радіти, що отримає вас у помічники, — дипломатично озвався секретар.

Філіп трохи поміркував. На наступні кілька тижнів у нього не було планів, і він зрадів можливості трохи заробити. Можна буде відкласти гроші на відпустку в Іспанії, яку він пообіцяв собі після закінчення практики в шпиталі Святого Луки чи якомусь іншому, якщо тут йому нічого не запропонують.

— Гаразд, я поїду.

— Однак вам доведеться вирушити в дорогу сьогодні ж по обіді. Це вас влаштує? Я негайно надішлю телеграму.

Філіп залюбки зробив би собі кілька вихідних, утім, він бачився із Ательні напередодні ввечері (бо відразу пішов до друзів, аби повідомити їм гарну новину), і насправді він не мав жодних причин, які заважали б йому поїхати негайно. Багажу в нього майже не було. Того ж вечора, за кілька хвилин до сьомої, він вийшов на вокзалі у Фернлі та взяв кеб до будинку доктора Сауса. Це був широкий низький поштукатурений дім, порослий диким виноградом. Кері відвели до консультаційного кабінету, де за столом сидів і щось писав літній чоловік. Коли покоївка впустила Філіпа, чоловік озирнувся. Він не підвівся і не прохопився жодним словом — просто дивився на гостя. Філіпа це приголомшило.

— Я думав, що ви на мене чекаєте, — сказав він. — Секретар зі шпиталю Святого Луки сьогодні вранці надіслав вам телеграму.

— Я на півгодини відклав вечерю. Хочете помитися?

— Хочу, — погодився Філіп.

Доктор Саус здивував його своїми чудернацькими манерами. Тепер він підвівся, і Кері побачив, що лікар був середнього зросту та худорлявий; його сиве волосся було коротко підстрижене, а великий рот так щільно стиснутий, що здавалося, наче вуст у нього немає зовсім; обличчя у доктора Сауса було чистенько поголене, але він носив коротенькі бачки, що робили важку щелепу ще квадратнішою. Лікар був убраний у коричневий твідовий костюм і білу краватку. Одяг висів на ньому так, наче його пошили для когось значно огряднішого. Усім своїм виглядом доктор Саус нагадував порядного фермера середини дев’ятнадцятого століття. Він відчинив двері.

— Тут їдальня, — пояснив він, вказуючи на двері навпроти. — Коли підніметеся на сходову клітку, першими праворуч будуть двері до вашої спальні. Як будете готові, спускайтеся сюди.

За вечерею Кері помітив, що доктор Саус розглядає його, але розмовляє мало і, вочевидь, не хоче слухати балачки свого асистента.

— Коли ви отримали диплом? — раптом запитав чоловік.

— Учора.

— Навчалися в університеті?

— Ні.

— Минулого року мій помічник відправив мені одного з цих університетських. Я наказав йому більше цього не робити. Мені не потрібні тут кляті паничі.

Знову запала тиша. Вечеря була геть невибаглива, але дуже смачна. Філіп зберігав зовнішній спокій, але всередині все аж кипіло від хвилювання. Йому страшенно лестило, що його взяли на посаду тимчасового помічника; він одразу відчув себе нарешті дорослим і розривався від безглуздого бажання ні з того ні з сього розреготатися. Що довше він думав про професійну гідність, то сильніше йому хотілося захихотіти.

Однак плин його думок несподівано перервав доктор Саус:

— Скільки вам років?

— Незабаром тридцять.

— І як так сталося, що ви щойно отримали диплом?

— Я не йшов учитися на лікаря до двадцяти трьох років, а потім мені довелося перервати навчання на два роки.

— Чому?

— Через бідність.

Доктор Саус якось дивно на нього глипнув і знову занурився в мовчання. Повечерявши, він підвівся з-за столу.

— Ви знаєте, що тут за практика?

— Ні, — зізнався Філіп.

— Здебільшого рибалки та їхні родини. У мене тут шпиталь профспілки моряків. Раніше тут був лише я, але відколи місто намагаються перетворити на