Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Філіп зрозумів, що суперник був болючим місцем доктора Сауса.

— Ви ж розумієте, що в мене немає досвіду, — нагадав він.

— Жоден із вас нічого не знає.

Не додавши більше жодного слова, він вийшов із кімнати і залишив Філіпа наодинці. Прийшовши прибрати зі стола, покоївка повідомила йому, що доктор Саус увечері приймає пацієнтів між шостою та сьомою годинами, тож на сьогодні робота вже закінчилася. Кері приніс зі своєї кімнати книжку, запалив люльку і влаштувався читати. Це було так приємно, адже протягом кількох останніх місяців він не читав нічого, крім медичних підручників. О десятій до кімнати зайшов доктор Саус і подивився на нього. Філіп ненавидів, коли доводилося сидіти, опустивши ноги, тож притягнув собі для них додатковий стілець.

— Схоже, ви вмієте зручно влаштуватися, — зауважив доктор Саус так похмуро, що це стурбувало би Філіпа, якби він не був у такому гарному гуморі.

У відповідь в очах Кері зблиснула усмішка:

— Ви ж не заперечуєте?

Доктор Саус знову витріщився на нього, але нічого не відповів.

— Що ви читаєте?

— «Перегріна Пікля». Смоллетта[338].

— Я випадково знаю, що «Перегріна Пікля» написав Смоллетт.

— Перепрошую. Зазвичай медики не надто цікавляться літературою, хіба ні?

Філіп поклав книгу на стіл, і доктор Саус узяв її погортати. Раніше цей томик належав блекстейблівському вікарію. Це була тоненька книжечка в потертій сап’яновій палітурці. На обкладинці була мідна табличка з гравіюванням, а сторінки від старості вкрилися пліснявкою і плямами. Коли лікар узяв книжку до рук, Філіп мимохіть нахилилася вперед, а у його погляді промайнула усмішка. Однак повз лікаря ніщо не проходило непоміченим.

— Кепкуєте з мене? — крижаним тоном поцікавився він.

— Я бачу, що ви любите книжки. Це завжди видно з того, як люди з ними поводяться.

Доктор Саус одразу ж поклав роман на місце.

— Сніданок о восьмій тридцять, — кинув він і вийшов із кімнати.

«Ну й кумедний стариган»! — подумав Філіп.

Незабаром він довідався, чому помічник лікаря не міг знайти із доктором Саусом спільну мову. Перш за все, той категорично відмовлявся від усіх досягнень медицини, здобутих за останні тридцять років: він не збирався витрачати час на модні ліки, які спершу вважалися чудодійним зіллям, а потім виходили з ужитку; лікар мав набір мікстур, до яких звик іще у шпиталі Святого Луки, коли був студентом, і користувався ними ціле життя, вважаючи їх анітрохи не гіршими за всі модні новинки, що з’явилися відтоді. Кері здивувало, наскільки недовірливо доктор Саус ставився до асептики: він користувався нею під тиском загальноприйнятої думки, але ставився до відомих Філіпові профілактичних заходів у шпиталі так легковажно, наче дорослий, що грається в солдатиків із дітьми.

— Я бачив, як з’явилися антисептики й змели все на своєму шляху, а потім бачив, як асептики зайняли їхнє місце. Дурня!

Молодики, що приїжджали до нього відразу після практики в шпиталі, з повітря всотали зневагу до лікаря широкого профілю; однак у палатах їм траплялися лише складні випадки. Вони знали, як вилікувати незрозумілу хворобу наднирників, але робилися безпомічними, коли хворий приходив із нежиттю. Їхні знання були суто теоретичні, а самовпевненість неохопною. Доктор Саус спостерігав за ними, стиснувши губи; демонструючи молодим лікарям масштаби їхньої некомпетентності та безпідставність зарозумілості, чоловік відчував якесь мстиве задоволення. Пацієнти тут були вбогі — здебільшого рибалки, — і лікар сам готував медикаменти для них. Доктор Саус запитував у свого помічника, як той збирається зводити кінці з кінцями, якщо виписуватиме рибалці, в якого болить живіт, суміш із півдесятка дорогих речовин. А ще чоловік жалівся, що молоді лікарі тепер неосвічені: вони читають лише «Спортінґ таймс» і «Брітіш медікал джорнал», не вміють розбірливо писати і роблять купу помилок. Два чи три дні старий уважно спостерігав за Філіпом, приготувавшись накинутися на нього з уїдливою іронією, щойно той дасть йому привід; а Кері, здогадавшись про це, робив свою справу, тихенько посміюючись. Зміна діяльності припала йому до душі. Відчуття незалежності та відповідальності подобалися. До кабінету лікаря приходили різноманітні люди. Філіп радів, відчуваючи, що всі вони йому довіряють; цікаво було слідкувати за процесом зцілення, адже у шпиталі спостерігати за ним можна було лише на відстані. Обходячи хворих, він потрапляв до хатинок із низьким дахом, де всюди лежали рибальські снасті, паруси і згадки про заморські подорожі — лакована скринька з Японії, остроги й весла з Меланезії[339] чи кинджали зі стамбульського базару; у маленьких захаращених кімнатках пахло романтикою, а солоне морське повітря сповнювало їх гіркою свіжістю. Він полюбляв теревенити з моряками, а вони, відчувши, що до них не ставляться зверхньо, довго згадували про далекі подорожі своєї юності.

Кілька разів Кері помилився з діагнозом (раніше він ніколи не бачив кір, тож побачивши висипання, вирішив, що це якась невідома шкірна хвороба), а раз чи два їхні з доктором Саусом погляди на лікування розбіглися. Коли це сталося вперше, лікар накинувся на нього з безжальною іронією, але Філіп вислухав усе з гумором; Кері сам був гострий на язик, тож відповів на звинувачення так, що докторові Саусу довелося стулити рота і зачудовано витріщитися на нього. Обличчя Кері залишалося серйозним, але в очах миготіли іскорки сміху. Старий не міг позбутися думки, що Філіп глузує з нього. Він уже звик, що помічники його не люблять і бояться, а це було щось новеньке. Він уже майже втратив над собою контроль і мало не наказав Філіпові пакувати валізи й сідати на наступний потяг, як робив це з іншими помічниками, але відчув із тривогою, що тоді цей молодик сміятиметься з нього відкрито. І раптом йому самому зробилося смішно. Рот мимохіть витягнувся в усмішці, і довелося відвернутися. Незабаром чоловік збагнув, що Філіп весь час бере його на кпини. Спершу це відкриття приголомшило, а потім розвеселило.

— До дідька цього нахабу, — хихотів доктор Саус собі під ніс. — До дідька!

117

Філіп написав Ательні і повідомив, що знайшов тимчасове місце у Дорсетширі, і незабаром отримав від нього відповідь. Листа було написано у звичному формальному тоні, помережаному помпезними епітетами, наче перську діадему коштовним камінням, і виконано прекрасним почерком (гордістю свого господаря), який нагадував готичні літери і так само важко піддавався розшифровці. Ательні пропонував Філіпові приєднатися до нього та його родини на хмільнику в Кенті, куди вони вирушали щороку, і для більшої переконливості додавав безліч гарних