Читати книгу - "Свобода"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти з ним взагалі не спілкуєшся? — спитав Річард.
— Ні, — відповіла вона, — це наче якась казка. Ми не розмовляли, відколи я поїхала з Вашингтона: За шість років ані слова. Мені про нього тільки діти розповідають.
— Мабуть, тобі варто йому подзвонити?
— Я не можу, Річарде. Я проґавила свій шанс шість років тому, а тепер, гадаю, він хоче, щоб йому дали спокій. Він живе в будинку біля озера і працює в комітеті з охорони природи. Якби він хотів поговорити, то завжди міг би мені подзвонити.
— А якщо він так само про тебе думає?
Вона похитала головою.
— Гадаю, всі знають, що він страждав більше за мене. Не думаю, що хтось є такий жорстокий, що впевнений, ніби то його клопіт мені дзвонити. До того ж я вже так багато разів казала Джесі, що хотіла б із ним знову побачитись. Я була б дуже здивована, якби вона цього, йому не сказала, — її хлібом не годуй, дай врятувати ситуацію. Тому, очевидно, йому досі болить. Він і досі злий та ненавидить тебе і мене. Та хто насправді його може в цьому звинуватити?
— Мабуть, я, — припустив Річард. — Пам’ятаєш, як він оголосив мені бойкот у коледжі? То було лайно. Це погано для його душі. Це та його риса, з якою я ніколи не міг змиритися.
— Тоді, може, це тобі треба йому зателефонувати?
— Ні. — Він засміявся. — Я, нарешті, знайшов час зробити йому невеличкий подарунок — через кілька місяців побачиш, якщо будеш слідкувати за подіями. Невеличкий дружній оклик крізь час. Та я ніколи не мав бажання вибачатись. На відміну від тебе.
— На відміну від мене?
Та він уже просив у офіціантки рахунок.
— Ти вмієш розповідати історії, — нагадав він. — Чому б не розповісти йому одну історію?
Озеро округу Кентербридж
Домашня кішка може загинути надворі з низки причин, включаючи зуби койотів чи колеса автомобіля, але коли улюблений кіт Боббі родини Гоффбауерів одного червневого вечора не повернувся додому, а слідів його, незважаючи на численні вигукування його імені, обшук усієї території району Кентербридж, прогулянки дорогою штату та розклеювання ксерокопій фотокарток Боббі на всіх деревах в окрузі, відшукати так і не вдалося, всі мешканці Кентербридж-корт зійшлися на думці, що нещасного кота вбив Волтер Берґланд.
Мікрорайон Кентербридж-естейтс — територія новозабудови, де розміщені дванадцять просторих будинків у сучасному стилі, з кількома ванними кімнатами в кожному, і розташований він на південному заході берега невеликої калюжі, яка зараз офіційно носить горде ім’я Озера Кентербридж-естейтс. Хоча поблизу озера взагалі нічого не було, фінансова система держави останнім часом безкоштовно роздає гроші всім бажаючим, і побудова мікрорайону, а також розширення і брукування дороги, що веде туди, миттєво спричинили бурхливий розвиток місцевої економіки, яка до того перебувала в стагнації. Низькі відсоткові ставки також надали змогу пенсіонерам із міст-близнюків і молодим місцевим родинам, включаючи Гоффбауерів, придбати собі будинок мрії. Коли восени 2007 року вони почали заселятися, вулиця все ще справляла враження недоробленої. Територія спереду й позаду будинків була нерівною і вкритою пожовклою травою, по ній були розкидані непіддатливі льодові брили, а ті берізки, які встояли, нагадували дитячий проект тераріуму, зроблений нашвидкуруч. Автівки нового мікрорайону, зрозуміло, скупчувались у лісі й кущах на території Берґландів, де жили птахи. І Волтер, ще до того як заселили останній дім у районі, сам обійшов усі будинки і попросив мешканців тримати свої машини на власному подвір’ї.
Волтер справляв враження доброго мешканця Міннесоти і достатньо ввічливої людини, але було щось таке у його поведінці — чи то дрижання голосу, властиве політикам, чи то сива щетина на щоках, властива фанатикам, — що родини Кентербридж-корт його не послухали. Волтер жив на самоті в низенькій дачі, що стояла трохи осторонь, і хоча цим родинам було набагато приємніше дивитися на його мальовничу власність по той бік озера, ніж йому — кидати погляд на їхні пусті подвір’я, і хоча деякі з них таки усвідомлювали, скільки шуму спричинило будівництво їхнього житла — нікому не подобається відчувати себе незваним гостем у чиїйсь ідилії. Врешті-решт, вони витратили купу грошей; вони мали повне право тут мешкати. І справді: податок на нерухомість, який вони всі разом сплачували, у кілька разів перевищував податок, який сплачував Волтер, і до того ж більшість із них були вимушені сплачувати все більші й більші відсоткові виплати за іпотеку і тому жили в режимі економії, а іноді — ще й намагалися відкладати гроші на освіту дітям. І коли Волтер, у якого, вочевидь, таких проблем не було, прийшов до них зі скаргою на їхніх котів, у них склалося враження, що вони розуміють його занепокоєння стосовно птахів набагато краще, ніж він — те, яким найвитонченішим привілеєм є можливість непокоїтися за них. Особливо обурювалася Лінда Гоффбауер, євангелістка і найбільш обізнана у політиці особа на вулиці.
— Отже, Боббі вбиває птахів, — сказала вона Волтеру. — То й що?
— Оправа в тому, — зазначив Волтер, — що маленькі коти не є споконвічними мешканцями Північної Америки, і тому місцеві птахи так і не розвинули жодних захисних засобів проти цих хижаків. Це зовсім не чесний бій.
— Коти вбивають птахів, — знизала плечима Лінда. — Вони завжди так роблять, це в їхній природі.
— Так, але коти є видом, характерним для Старого Світу, — не здавався Волтер. — І до нашої природи вони не належать. Їх би тут взагалі не було, коли б ми їх не завезли. Ось у чому проблема.
— Якщо чесно, — зізналася Лінда, — то все, чого я у даному випадку хочу, — щоб мої діти навчилися піклуватися про домашнього улюбленця і відповідати за нього. Чи ви хочете сказати мені, що вони не мають на це права?
— Ну що ви, звісно ні, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода», після закриття браузера.