Читати книгу - "Свобода"

— Тоді птахам треба знайти краще місце для гніздування. Боббі подобається бігати на вулиці. Несправедливо тримати його в приміщенні, коли погода така гарна.

— Звичайно. Так. Я знаю, ви любите свого кота. І якби він просто залишався на вашому подвір’ї, це було б чудово. Але до нас ця земля належала птахам. І не існує способу сказати їм, щоб вони шукали краще місце для гніздування. Тож вони і далі прилітатимуть сюди, і їх і далі вбиватимуть. Та ще більша проблема полягає в тому, що їм бракує простору через забудову. Саме тому так важливо, щоб ми намагалися бути відповідальними розпорядниками на цій чудовій землі, яку ми успадкували.

— Ви мене, звичайно, вибачте, — сказала Лінда, — але мої діти для мене важливіші, ніж діти якихось там птахів. Я не так уже й багато хочу порівняно з вами. Бог дав цей світ людині, і це все, що мене цікавить.

— У мене самого є діти, і я чудово вас розумію, — запевнив її Волтер. — Але ми говоримо тільки про те, щоб ви залишали Боббі в закритому приміщенні. Я не розумію, як ви можете знати, що він проти перебування у закритому приміщенні, якщо тільки ви не можете розмовляти з ним.

— Мій кіт усього лиш тварина. Звірам земним мова дарована не була. Тільки людям. Це один із доказів того, що ми були створені за образом Божим.

— Правильно, ось я і кажу: як ви знаєте, що йому подобається бігати на вулиці?

— Коти люблять бути на відкритому повітрі. Усі люблять бути на відкритому повітрі. Коли стає тепло, Боббі йде до дверей, хоче вийти на вулицю. У мене немає потреби говорити з ним, щоб це зрозуміти.

— Але якщо Боббі просто тварина, не людська істота, то чому його невеличка забаганка важливіша за право співочих птахів ростити пташенят?

— Тому що Боббі — частина нашої сім’ї. Мої діти люблять його, і ми хочемо для нього кращого. Якби ми мали пташку, ми хотіли б кращого і для неї. Але у нас немає птахів, у нас кіт.

— Ну що ж, дякую за увагу, — закінчив розмову Волтер. — Я сподіваюся, ви подумаєте ще і, можливо, переглянете своє рішення.

Лінду ця розмова обурила. Волтер навіть не був її сусідом, він не належав до асоціації домовласників. А той факт, що він керував японським гібридом, на бампер якого він нещодавно приліпив наклейку «Обама», підтвердив його безбожне та черстве ставлення до важкого становища працьовитих сімей, до яких належала і її родина, що у цьому небезпечному світі з усіх сил намагаються звести кінці з кінцями і ростити своїх дітей хорошими, люблячими громадянами. Лінду в Кентербридж-корт не дуже любили, але її боялися як людину, що постукає у ваші двері, коли ви на ніч припаркуєте свій катер на дорозі, порушуючи угоду домовласників; або якщо один із її дітей бачив, як один із ваших запалював сигарету за школою; або якщо вона виявить незначні дефекти при будівництві свого будинку і захоче дізнатися, чи існує такий самий незначний дефект у вашому. Після цього візиту Волтер став для неї тим навіженим, що (згідно з численними переказами цієї історії) запитав її, чи розмовляє вона зі своїм котом.

По той бік озера, упродовж кількох вихідних того літа, люди з Кентербридж-естейтс помічали гостей Волтера — гарну молоду пару, яка їздила на новому чорному «вольво». Молодий чоловік був білявий і добре складений, його дружина чи подруга — струнка, така собі бездітна городянка. Лінда Гоффбауер заявила, що пара виглядає «пихато», але більшість громади з полегшенням дивилася на цих респектабельних відвідувачів, оскільки, незважаючи на свою ввічливість, Волтер їм видавався потенційним відлюдькуватим диваком. Деякі зі старих жителів Кентербриджа, хто любив подовгу прогулюватися зранку, тепер осміліли настільки, щоб заговорити з Волтером, коли зустрічалися з ним на дорозі. Вони дізналися, що молода пара — то його син і невістка, що займаються вони якоюсь процвітаючою справою в Сент-Полі і що в нього також є незаміжня дочка в Нью-Йорку. Вони ставили йому навідні запитання про сімейний стан, сподіваючись дізнатися, чи він розлучився, чи просто став вдівцем. Коли ж він показав своє вміння добре ухилятися від відповідей на них, один із найбільш технологічно підкованих жителів увійшов до Інтернету і виявив, що Лінда Гоффбауер, зрештою, мала рацію, підозрюючи Волтера в тому, що він псих і являє собою загрозу. Схоже, він заснував якусь радикальну екологічну групу, яку закрили після смерті одного з її співзасновників, дівчини з дивним ім’ям, яка точно не була матір’ю його дітей. Щойно ця цікава новина поширилася по всьому району, любителі вранішніх прогулянок знову залишили Волтера самого, скоріше не через стурбованість його екстремізмом, а через його відлюдькуватість, що тепер сильно віддавала горем, тим страшним горем, від якого безпечніше триматися подалі; горем стійким, котре, як і всі форми безумства, здається загрозливим, можливо, навіть заразливим.

Наприкінці наступної зими, коли сніг почав танути, Волтер знову з’явився у Кентербридж-корт, цього разу із коробкою яскравих неопренових котячих нагрудничків. Він стверджував, що кіт, носячи один із цих нагрудників, може робити на відкритому повітрі що завгодно: чи то лазити по деревах, чи то гратися з міллю, але вполювати птаха для нього стане неможливо. Він сказав, що дзвіночок на котячому ошийнику не попередить птаха, це вже доведено. Він також додав, що, за найнижчими оцінками, щоденно у США коти вбивають мільйон співочих птахів, тобто триста шістдесят п’ять мільйонів на рік (і це, підкреслив він, лише за скромними підрахунками і не включаючи пташенят, що потім помирають від голоду). Хоча Волтер, здавалося, не зрозумів, якою проблемою буде пов’язати нагрудничок на кота кожного разу, коли він іде на вулицю, і як дурнувато кіт буде виглядати в яскраво-синьому або червоному неопрені, старші власники котів ввічливо прийняли нагруднички й пообіцяли спробувати їх, аби лиш Волтер залишив їх у спокої і вони могли б викинути їх геть. Тільки Лінда Гоффбауер зовсім відмовилася від нагрудничка. Волтер здавався їй одним