Читати книгу - "Джозеф Антон"

class="p1">Кларису кремували в суботу пополудні 13 листопада 1999 року в крематорії Ґолдерс-Ґрін. Опісля вогонь у каміні завжди йому нагадував про це. Її мати Лавінія, побачивши, як доньку проводжають в останню путь, цілком утратила самовладання, тож він обійняв її за плечі, а вона все плакала. Їхали по Кларисиному Лондону — по Лондону, в якому вони жили разом і окремо, — Гайбері, Гайґейт, Гемстед. «Ох, ох, ох...» — тихо стогнав він. У крематорії на неї чекало понад дві сотні людей, і смуток був на кожному обличчі. Біля її домовини він пригадав, як у них з Кларисою все почалося, як він уперше її побачив, коли вона під час доброчинного заходу несла на сцену чай для «Мами» Касс Елліот[271], як їхні друзі Конні Картер і Пітер Гейзелл-Сміт улаштували обід на чотирьох, аби їх познайомити, як потім він чекав на неї цілі два роки. «Я закохався одразу, вона — згодом», — сказав він. Як червневої неділі народився їхній син, їхній найбільший скарб. Після пологів акушерка вигнала його з палати, поки вони прибирали й одягали молоду маму, тож він вештався порожніми недільними вулицями, шукаючи квіти, й дав десять фунтів продавцеві газет за примірник «Сандей Експрес», аби лише сказати: «Решти не треба, в мене народився син». Ми ніколи не сперечалися через тебе, Зафаре, і тепер вона живе у тобі. Дивлюся на твоє обличчя — й бачу її очі.

Наступні місяці, мабуть, були найскладнішими для Зафара, бо до жалоби за мамою додався ще й продаж його будинку на Берма-Роуд, і йому довелося шукати нове помешкання. А турне з діджеями Фестом і Смоллом, яким він надавав рекламну підтримку і через яких він покинув Ексетер, в останню мить зірвалося; його компаньйон Тоні кудись зник, залишивши йому великі борги, тому його татові довелося розпрощатися з кругленькою сумою грошей, виручаючи сина з халепи; якийсь час він вважав, що втратив геть усе — маму, роботу, дім, упевненість, надію, а тут ще й тато сказав, що він, мабуть, розлучиться з Елізабет і житиме в Америці. Просто життя-малина!

Дуже добре, що в майбутньому, десь так за десять чи трохи більше років, він зможе сказати: Зафар довів, що правильно вибрав свій шлях; прокладаючи собі дорогу, він працював дуже наполегливо і зробив успішну кар’єру у світі розваг, реклами й організації публічних заходів; його всюди любили й поважали, тож настав час, коли люди перестали йому казати: «О, це ти Салманів син», — і почали казати його татові: «Ага, це ви Зафарів тато».

Дорогий Я у 52 роки!

І що ж це таке? Твій старший син лежить на підлозі, розбитий горем у тузі за мамою та в екзистенційно-му страхові перед майбутнім, твоєму молодшому синові тільки два рочки, а ти собі стовбичиш у Нью-Йорку, напитуючи квартиру, а тоді сидиш у Лос-Анджелесі, ганяючись за своєю нездійсненною мрією, яка завжди на Гелловін одягається у костюм Покагонтас[272] і обіцяє привести тебе до краху? Так ось ти який? Чоловіче, дуже радий, що ти подорослішав і став мною.

Щиро твій,

Я у 65 років.

Дорогий 65!

Подорослішав? Та що ти кажеш?

Щиро твій,

52.

«Ми з тобою однакові, — казала вона йому, — ми хочемо того самого». Він почав знайомити її зі своїми нью-йоркськими друзями, і сам знайомився з її друзями; коли він був у Нью-Йорку разом з нею, то знав, що нове життя у Новому Світі було тим, чого він прагнув, себто життям з нею. Проте поставало питання, яке не давало йому спокою: наскільки брутально він готовий боротися за своє щастя?

Також поставало ще одне питання. Чи люди не будуть до біса налякані хмарою над його головою, щоб продати йому своє помешкання? На його думку, хмара над його головою вже розсіювалася, проте дехто гадав інакше. Траплялися квартири, які йому подобалися, скажімо, у Трайбеку або ж Челсі[273], та вони відпадали, позаяк будівельники панікували й казали: якщо він поселиться, то ніхто інший не захоче там жити. Ріелтори ж бачили певну слушність у такій позиції будівельників. Хай там що, та він налаштувався здолати їхні заперечення.

Полетів до Лос-Анджелеса побачитися з Падмою, і першого ж вечора вона спровокувала гучну й безглузду сварку. Світ не знав, у який йому ще спосіб сказати, що він перебуває не в тому місці, не з тією жінкою, не в тому мегаполісі, не на тому континенті і не в той час. Він поїхав з її квартири до готелю «Бель-Еар», замовив квиток на найближчий літак до Лондона, зателефонував Падмі й сказав, що її чари розвіялися, він отямився й повертається до дружини.

Зателефонував Елізабет і сказав, що його плани змінилися, проте вже за кілька годин Падма стояла перед його дверима, просячи пробачення. До кінця тижня вона знову його собі повернула.

Для нього в той час та й опісля було цілком зрозумілим, що ті місяці вагання завдавали Елізабет найбільшого болю. Він намагався сказати до побачення й поперхнувся, він хотів піти геть і спіткнувся. Своїм хилитанням уперед-назад він усе більше й більше ображав її почуття. Повернувся до Лондона, й Ілюзія написала йому палкого й хтивого електронного листа. Постривай же мені! Я так хочу твого вдоволення, що ніяк не дочекаюся, коли вже знесилю тебе щастям.

Тим часом