Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

На що це він натякає? Мені не подобається, як він сказав це, ніби навмисно хотів образити. От тільки він не врахував, що мені приємно це чути, не звертаючи уваги на його тон.

— Добре, що ти це нарешті зрозумів, — кажу різко, раптом розуміючи, що вперше в житті злюся на нього. Розправляю плечі, гордо й уперто підіймаю підборіддя, з викликом дивлячись на Юру.

Ми замовкли надовго: я, що стою босоніж на кахельній підлозі з підігрівом, і він, що розглядає мене ніби як під мікроскопом.

— Ти злишся, тому що я програв? — запитує він через якийсь час дивним голосом.

— Що? — розгублено виринаю зі своїх думок.

Він дивиться на мене тим самим поглядом, що дивився на наших однокласників багато років тому, відмінність лише в тому, що зараз він нервово посміхається одними куточками губ. Навіть його поза свідчить, що він напружений, плечі трохи підняті, а руки нервово кочують із талії в широкі кишені штанів. Його погляд усе чіпляється за мене, не бажаючи дивитися ні на що інше.

— Про що ти?

— Він тобі не сказав? — замість того, щоб відповісти, він здивувався, а потім засміявся, проводячи рукою по голові, приминаючи свої милі кучерики. — На нього це не схоже.

Скривилася, відчуваючи, з якою теплотою він говорить про Кая. Адже точно про нього, я впевнена. Відчуваю злість, наче цей мерзотник навіть мого Юрка зумів собі забрати обманом.

— Що сказав? Хто кому програв? — подумки ж розумію, що програв він Каю. Кому ж іще? Але говорить він це так безтурботно, що мені навіть огидно. Так уже, навіть хлопці за мене навсправжки не б'ються. Очима дивлюся куди завгодно, аби тільки не на нього.

— Так учора ми трохи... погралися.

— Погралися? — хмурюся і розумію, що він має на увазі під словом "погралися". — Це коли ледь не вбили мене й Тасю?

— Кого? — розгубився він.

Як так-то?! Зітхаю важко, закриваючи обличчя руками. Хочеться лаятися, виговорити йому все, що я про нього і про них думаю, як Каю вчора. Але, я не можу...

Ці сірі очі, вони... зводять з розуму. Змушують серце стискатися від однієї тільки думки, що їх більше не побачу. Але й зараз, не бачачи їх, розумію, що я в кімнаті не одна. Він усе ще тут, не піде і навіть не збирається давати спокій.

Головне, що бісить: вони ж за мене битися збиралися, а тут на тобі — нікому Даринка не потрібна насправді! Головне побилися, як школярі, а те, що мене ледве не прибили й Тасю за компанію, для них нічого не означає! Вовки блохасті!

— Не злись, — чую, як він каже, а потім м'яко бере мене за руки та відводить їх від обличчя.

— Не злись, — повторює із затуманеним поглядом, повільно нагинаючись до мене, все ще обережно тримаючи за руки.

Обличчя поколює від гарячого подиху, можу лише дивитися в ці бездонні сірі очі, поки серце збивається з ритму, то шалено б'ється у вухах, то майже зупиняється. Юра повільно нахиляється, не відриваючи від мене погляду, збираючись поцілувати.

"Такий ніжний, Кай би таким не був", — здригаюся, коли ця думка виникає в голові, справляючи ефект відра холодної води, вилитого на голову.

Я знову з ним мало не поцілувалася! А все через цей запах! До чого ж від мене, напевно, смердить!

Висмикую свої руки, хоча він і не тримав насильно. От тільки не зрозумію, звідки в моїй голові безглузде порівняння з Каєм? Чому цей мерзотник настільки щільно засів у моїй голові, що я думаю про нього, навіть у такі моменти? Чому він, а не той покидьок, справи якого дійшли куди далі поцілунків? Що він зі мною зробив?!

Юра прокашлявся, відвернувшись на мить, мені навіть здалося, що я чула хрускіт кісток. Але коли він повернувся назад, то посміхався так само безтурботно, як зазвичай.

— Вибач, що вчора не відвідав тебе. Повернувся пізно, а дворняжки Білого навіть до дверей не підпускають, добре натаскав! — Мені здається, чи в його голосі чується заздрість? — Я в Михайла питав, він сказав, що з тобою все гаразд.

Мій мозок немов прокинувся, насилу розуміючи, що Білим він назвав Кая, а Михайло — це пан Дем'янів. Фамільярно, однак, у кожного з них, чи що, є клички?

— Як же ти зараз сюди потрапив тоді? — запитую, почуваючись трохи не у своїй тарілці.

— Через димохід, — посміхнувся він завзято, а я уявила, як він дряпається стінами, щоб дістатися даху, і мимоволі присвиснула. Це ж який поверх? Третій начебто.

Хлопець же ніяково переступив з ноги на ногу, вимазану у вугіллі. У голові ніби щось клацнуло: я ж камін не загасила! Злякано зойкнула, звалившись на коліна, схопила хлопця, який не очікував, за ногу, намагаючись оглянути на предмет опіку.

— Що ти робиш? — почула нервове Юркине, поки, стоячи на колінах, намагаюся оглянути ступню на цілісність.

— Сильно обпікся? Чому раніше не сказав?! Потрібно ж обробити! — усе-таки зуміла віддерти кінцівку від підлоги та дбайливо взяти її в руки, оглядаючи.

— Дар, у мене все вже загоїлося, — чую злегка глузливе і збентежене над вухом.

— Що?

Точно, на них же швидко все заживає. Щоки розчервонілися і, відпустивши його ногу і почуваючись повною дурепою, піднялася з підлоги.