Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

у руки натуралістів. Поки Фукс (1501—1566), Додунс (1516—1585) та Маттіолі (1501—1577) у своїх класифікаціях послуговуються передовсім характеристиками корисності, Aндреа Чезальпіно (1519—1603) у De plantis (1583 р.) започатковує систематизований підхід до ботаніки, ставлячи у класифікаціях на провідне місце спільні зв’язки, що поєднують рослини, а не те, як рослина пов’язана з людиною. Чезальпіно здійснює класифікацію на підставі різновидів стовбурів, квіток та насіння та впроваджує поняття про види щодо розмноження. Збільшення кількості відомих рослин доволі повільно й обмежено впливає на виробництво ліків. Лікарі та торгівці цілющими травами рідко схиляються до використання нових лікарських рослин, адже їх важко узгоджувати з традиційною галенівською фармакологічною системою. Виняток зробили для сальсапарелі42, хіни, тютюну та залізного дерева, корою якого лікували сифіліс, тож лише мала частка нових рослин доповнила офіційні фармакопеї. Нові рослини, надто з Вест-Індії, вивчались як чудасії, на подив людям, дивовижі, які були «у моді», щоб показувати їх у приватних садах.

42 Рослина родини Смілаксових. — Прим. ред.

На периферії офіційної медицини, насамперед серед прихильників Парацельса, утверджується використання цих рослин з терапевтичною метою, спираючись на галенівський звичай, на підставі доктрини античних часів, про сигнатури (Пліній), яку, втім, ґрунтовно змінив, надавши їй космологічного тлумачення, Парацельс (1493—1541). За цією доктриною, яку в усіх подробицях розтлумачено у творі Phytognomonica (1588 р.) Джамбаттісти делла Порти (1535?—1615), кожну частину тіла можна позначити певною рослиною, що відтворює її риси. Те, наскільки дієвою рослина є в лікуванні недуги, позначено особливими ознаками подібності між хворою частиною тіла й рослиною чи між рослиною та симптомом або причиною хвороби. Підтримуючи переконання про те, що все в природі — втручання в долю, яка має фатальний характер, прихильники теорії сигнатур переконують, ніби всі рослини наділені певним видом невипадково: через їхній зовнішній вигляд Творець дає людині на власні очі побачити цілющі властивості рослини. Тобто рослини, що мають сигнатуру крові, як-от червоні троянди чи червона герань, буцімто здатні зупиняти кровотечу, квіти жовтого забарвлення, як-от шафран, наче мають лікувати хвороби, пов’язані з жовчу, гірчак зміїний — протиотрута від зміїних укусів, а ломикамінь нібито лікує камені в нирках.

Аналогія

та теорія

сигнатур

Природа та наукове відображення

Вчені

та художники

У добу, коли наукові мандрівки ще були рідкістю, а системи бальзамування тварин перебували в зародковій стадії, у створенні праць із природничої історії чільне місце посідає ілюстрація, адже дає змогу побачити види рослин і тварин, що походять із далеких країн, полегшуючи здійснення досліджень та спілкування між науковцями. Природнича історія доби Відродження широко використовує зображення ще й завдяки можливостям, що виникли завдяки книгодрукуванню, до яких передовсім вдавались автори з Північної Європи. Фігури, зображені в книгах, вже не правлять тільки орнаментом, їх пов’язують з текстом, тож вони набувають пояснювального змісту. Між митцями й натуралістами зав’язується тісна співпраця, зокрема вона відбувається, коли укладали свої праці Отто Брунфельс (1488?—1534), ілюстрації до гербарію якого намалював Ганс Вайдітц, художник, що належав до школи живописця Дюрера (1471—1528), та Альдрованді, під орудою якого працювали ілюстратори, художники та гравіювальники, утворивши справжнісіньку мистецьку майстерню.

Ілюстрації потрібні Альдрованді в аптеці не лише для того, щоб показати, який вигляд мають цілющі рослини, але безпосередньо, аби запропонувати їх як лікувальний засіб. Ґрунтуючись на теорії про те, що ілюстрації прямо впливають на людське тіло, Альдрованді радить, щоб для вдалого зачаття малювали зображення прекрасних чоловіків та жінок у спальні, а тим, кого лихоманить чи кому пече в горлі, радить робити зображення фонтанів та річок.

Див. також: Дослідження та відкриття, с. 52;

Наука про життя, с 452;

Людське тіло та його хвороби:

анатомія, теоретична і практична медицина, с. 456

Алхімія і хімія

Антоніо Клерікуціо

Протягом усього Чинквеченто межі між алхімією і хімією ще хисткі: перетворення металів та приготування ліків з надзвичайними властивостями часто супроводжуються, оскільки здійснюються тими самими особами, дистиляцією, виготовленням чорнил, емалей та очищенням металів. У алхімії досі доволі двозначне становище: перебуваючи поза університетським знанням, вона стає надто поширеною на практиці, використовуючи теорії про матерію, які походять із різних традицій. У XVI ст. до неї відновлюється інтерес завдяки неоплатонічній філософії та герметизму. Поряд зі звичайною алхімією символічно-езотеричного штибу розвивається парацельсівська традиція, яка стає основою для медицини та фармакології, що ґрунтуються на хімії.

Двозначний статус алхімії

Наука

та алхімія

Алхімія, не належачи до предметів вивчення в університетах, збурює жвавий інтерес у різноманітних європейських культурних і соціальних середовищах. Алхімії присвячують себе ремісники, натуралісти, духівництво та правителі. У добу, коли багато країн здійснюють величезні витрати (зокрема на війни), вичерпуючи фінансові ресурси, чимало правителів готові повірити алхімікам, котрі обіцяють перетворити будь-який метал у золото. Алхімік у добу Відродження зберігає ті самі риси, що і його середньовічні попередники: живе мандрівним життям, шукаючи меценатів для фінансування своїх досліджень; послуговується мовою символів, зберігаючи таємничість. Часто їхня кар’єра розвивається при дворі монарха, де обладнують лабораторії не лише для виготовлення філософського каменя, а й для дистиляції парфумів та виготовлення лікарських засобів.