Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Чимраз більше поширення друкованих видань з алхімії та алхімічних лабораторій супроводжується відновленням суперечок (започаткованих у Середньовіччі) про її статус та право на існування. Інженер із Сієни Ванноччо Бірінгуччо (1480—1539?), що написав Pirotechnia (1540 р.), критично ставився до алхімії, але не відкидав її цілком: певна річ, несправжніх алхіміків та чорнокнижників варто судити, але невдачі в алхімічній справі спричинені лише браком у алхіміків методичності. Якщо вони дотримуватимуться порядку, який можна контролювати, та зважатимуть на причинно-наслідкові зв’язки, теоретично можна досягти сподіваних результатів. Попри невдалі спроби виготовити золото, у печах алхіміків зароджуються, на думку Бірінгуччо, «нові прекрасні витвори», корисні для вжитку людства, як-от потужні медичні засоби, фарби, парфуми та безліч інших сполук.

Проти

алхімії

Флорентійський науковець Бенедетто Варкі (1503—1565) пише про алхімію трактат під назвою Se l’archimia è vera o no questione («Чи алхімія справжня, то ще питання»), де питає себе, чи справді існує та чи законним є це Мистецтво. Варкі поділяє алхімію на три види: правдиву, софістичну й сфальшовану. Правдивою алхімією, тією, що перетворює сутність металів, може займатися лише алхімік, що відіграє роль «посланця та помічника природи». Софістична трансформує лише явища та є потенційно шкідливою для суспільства, як у випадку з фальшувальниками, а тому її слід забороняти. Третя — це та, яка хибно претендує на те, аби «перемогти та перетворити» природу, створюючи препарати, що здатні вилікувати будь-яку недугу чи навіть подарувати безсмертя. Її теж треба забороняти, бо їй властиві «торги з чортом». У класифікаціях наук і мистецтв, що містяться в енциклопедіях доби Відродження, розглянуто статус алхімії, чи то пак точиться дискусія про те, чи вона є механічним мистецтвом (практикою) або наукою. Питання вирішити нелегко, адже алхімія має теоретичну та практичну складові. Дехто вважає, як-от швейцарський натураліст Конрад Геснер (1516—1565), що вона має суто практичні риси (є одним із різновидів мистецтва вогню), а алхіміки — прості неграмотні ремісники. Вона не має нічого спільного зі справжньою філософською думкою, яка має доказовий характер. Саме таке практичне спрямування, чуже для класичної традиційної філософії, вмотивовує ставлення Парацельса (1493—1541) до алхімії. Швейцарський медик вважає, що алхімія (та, яка має на меті створення надзвичайних лікувальних засобів, а не та, що орієнтована на виготовлення золота) стає основою нової медицини, що чинить опір традиційній медицині, базованій лише на книжках. Алхімія Парацельса перетворюється на реформу медицини та знань, яка надає кустарним ремеслам, спостереженню, хімічному аналізу тіл привілейований статус. Наприкінці століття, у розпал конфліктів між представниками академічної медицини і хіміків, прибічників Парацельса, виникають перші спроби перетворити хімію на навчальну дисципліну. Німецький лікар та гуманіст Андреас Лібавій (1540?—1616) опирається спробі прихильників Парацельса створити хімічну філософію, яка була би альтернативою арістотелізму та галенізму. Лібавій передовсім докоряє хімікам нечіткістю термінології, хибною вірою у свою здатність замінити академічне викладання та створити нову філософію. Він віддає до друку твір, який показово називає Alchemia (1597 р.), де систематизовано викладено основні алхімічні (та хімічні) дії. Лібавій намагається відокремити хімію від домішок, які додали до неї прихильники Парацельса, а також подолати опір та упере­дження, властиві у ставленні до хімії академічній спільноті. Лібавій прагне позбавити сучасну йому хімію таємничості, прихованості, неналежних філософських чи, ба гірше, теологічних екстраполяцій. У своєму творі він запроваджує систематизований порядок аргументів і термінологію, яка вже не є ні двозначною, ні алюзійною, а натомість є чіткою й зрозумілою; зрештою (заперечуючи погляди парацельсіанців), стверджує, що хімія є підпорядкованою медицині Галена та Арістотелевій натуральній філософії.

Андреас Лібавій

Хімія

як неезотерична

дисципліна

Практична хімія та фармакологія

Розповсюдження

трактатів

Завдяки поширенню книгодрукування за допомогою рухомих літер починають швидко розповсюджуватись (насамперед у німецьких землях) праці з практичної хімії, зокрема трактати про дистиляцію. Ідеться про роботи на кшталт Coelum philosophorum (1525 р.) нюрнберзького лікаря Філіпа Ульштадта, де містяться чимало ілюстрацій та практичних рецептів (для приготування парфумів, ефірних олій, винних есенцій, розчинників), а також описи інструментів та приладдя.

Не менш популярними є технічні трактати, присвячені виготовленню емалей, кераміки та скла, за допомогою яких через друковані видання поширюються рецепти та практичний досвід, які у світі ремісників мали вигляд манускриптів чи усних переказів. Показовими прикладами є вже згадуваний трактат Pirotechnia Ванноччо Бірінгуччо та твори французького кераміста Бернара Паліссі (1510—1589), де автори переконують, що рукотворне мистецтво, порівняно з університетським книжковим знанням, теж є гідною працею. Розповсюдження технічних трактатів супроводжується переоцінкою соціальної та інтелектуальної ролі мистецтва обробки вогнем, зокрема хімії. Остання, долаючи опір традиційної медицини, перетворюється на її невід’ємну складову, адже завдяки дистиляції очищують хімічні сполуки та видобувають діючі речовини й корисні властивості. Водночас із виробництвом медикаментів на основі рослинної та тваринної сировини, завдяки передовсім прихильникам Парацельса, поширюється використання корисних копалин та металів: кіноварі, алюмінію, сурми, золота, свинцю, ртуті, якими хіміки послуговуються для виготовлення ліків для зовнішнього та внутрішнього застосування. Все це спричиняє опір прихильників галенівської медицини: у 1566 р. застосування сурми, яку здебільшого використовували як блювотний засіб, паризький медичний факультет офіційно заборонив. У Німеччині натомість спостерігається відкритіше ставлення до використання хімії в медицині та фармацевтиці, тож до фармакопей починають додавати нові лікарські препарати, створені хіміками.

Алхімія і філософія

Середньовічна алхімія розвинулась усередині арістотелівської натуралістичної філософії, приймаючи істинність доктрини про чотири стихії (вода, вогонь, повітря, земля) та чотири базові якості (сухість, вологість, тепло та холод).

Поруч з чотирма арістотелівськими стихіями, арабська алхімія впроваджує згодом сірку та ртуть як головні складники металів. Відродження неоплатонізму сприяє виникненню нових понять у алхімії доби Відродження, зокрема появі поняття духу (спіриту). На думку філософів-неоплатоніків, у всесвіті існує напівбожественна сутність, спірит, посередник між світовою душею і світом тілесним. Дух є безтілесним єством, утім, не нематеріальним, адже це повітря, здатне оживляти, що має небесне походження та міститься у всіх природних земних тілах. Алхіміки застосовують це поняття, але надають йому надто різних тлумачень: окремі ототожнюють спірит із «філософською» ртуттю, а дехто — з квінтесенцією, яку добувають із тіла через дистиляцію.