Читати книгу - "Бляшаний барабан"

чи то, може, через те, що я почув двері в коридорі й подумав, що повернувся Клеп, хоч і не вірив у це, але Оскар нахилився, взяв — адже він, як лягав, піжами так і не знайшов, — отож узяв обіруч за два ріжки свого кокосового килимка перед ліжком, розставив ноги, щоб стояти не на кокосових волокнах, а на голій підлозі, протяг килимка між ногами знизу вгору й стояв, тримаючи отих сімдесят п’ять сантиметрів перед своїм голим тілом заввишки один метр і двадцять один сантиметр, одне слово, досить вправно затулив свою голизну. Але тепер я майже весь, від ключиць до колін, потрапив під вплив кокосових волокон. І цей вплив став ще відчутнішим, коли Оскар, затуляючись своїм волокнистим одінням, вийшов з темної кімнати до темного коридору й опинився на кокосовій постілці.

Чи ж дивно, що я, гнаний волокнами, поквапно ступив кілька кроків — хотілося ж позбутися того впливу ще й під ногами, хотілося врятуватись — і рушив туди, де на підлозі не було жодних кокосових волокон, — до вбиральні.

Але у вбиральні стояла така сама темінь, як і в коридорі та в Оскаровій кімнатці. І все ж таки у вбиральні хтось був. Мені дав знати про це короткий жіночий скрик. Крім того, моя кокосова шкура наштовхнулася на коліна людини, що сиділа переді мною. А позаяк тікати із вбиральні я й не думав — адже позад мене грізно лежала кокосова постілка, — та, що сиділа переді мною, вирішила мене прогнати:

— Хто ви такий? Що вам тут треба? Ідіть геть!

Пані Цайдлєр цей голос на міг належати аж ніяк. Потім трохи плаксиво він промовив:

— Хто ви?

— А ви вгадайте, сестро Доротея, — зважився пожартувати я, щоб якось розвіяти певну напруженість нашої зустрічі.

Одначе вгадувати вона не схотіла, натомість підвелася й, щоб випхнути мене в коридор на постілку, в темряві випростала в мій бік руки, тільки підняла їх надто високо й штурханула ними поверх моєї голови в порожнечу, а тоді спробувала мацнути нижче, але схопила не мене, а отого волокнистого фартуха, мою кокосову шкуру, скрикнула ще раз (і чого це жінки тільки що — відразу в крик?); видко, сестра Доротея мене з кимось сплутала, бо вся аж затремтіла й прошепотіла:

— О Боже, либонь, диявол!

Почувши це, я тихенько захихотів, але так, без злости. Однак вона подумала, що то хихотить диявол, а мені слово «диявол» не подобалось, і коли вона ще раз, але вже досить-таки жалісно спитала: «Хто ви?» — Оскар відповів:

— Я — сатана, прийшов навідати сестру Доротею!

Вона на це:

— О Господи, але чому, чому?

Я, помалу входячи в роль і змушуючи сатану в собі працювати суфлером:

— Бо сатана кохає сестру Доротею!

— Ні, ні, ні! Я не хочу! — ще встигла видихнути вона, спробувала вивинутись, але знов наштовхнулася на сатанинські волокна мого одіння — нічна сорочечка в неї була, певно, геть тоненька, — до того ж усі десять її пальчиків заплуталися в спокусливих кокосових джунглях, і вона одразу втратила волю й ослабла. Певна річ, то саме через це сестра Доротея нахилилася вперед. Відвівши від себе кокосову шкуру, я підхопив на неї сестру Доротею, що падала з ніг, хвилю так потримав її, щоб ухвалити рішення, яке відповідало б моїй сатанинській ролі, потім, трохи відступивши назад, дав їй стати навколішки, простежив, однак, щоб її коліна опустилися не на холодні кахлі у вбиральні, а на кокосову постілку в коридорі, дав їй нарешті легенько відкинутися назад, головою на захід, себто в бік Кліповоі кімнати, й простягтися на повен зріст на кокосовій постілці, а позаяк спиною — на довжину щонайменше один метр і шістдесят сантиметрів — вона лежала на кокосовій постілці, то я накрив її таким самим волокнистим матеріалом і зверху, щоправда, тут я мав його лише сімдесят п'ять сантиметрів; свій невеличкий килимок я підтяг їй до самого підборіддя, але тепер його нижній край закрив її стегна, тож довелося підтягти килимка на сантиметрів десять вище й затулити ним її рота, проте ніс у сестри Доротеї виглядав, так що дихати вона могла вільно; вона й сопіла, та ще й як сопіла, коли Оскар улігся й собі, влігся на колишній свій килимок перед ліжком і заходився це рясноволокнисте плетиво розгойдувати, не намагаючись, однак, припасти безпосередньо до тіла сестри Доротеї, він хотів лише, щоб спершу вплив кокосових волокон відчула на собі й вона, і навіть знов завів з нею розмову, а вона й далі була безвольна, все шепотіла: «О Господи! О Господи!» — і раз у раз питала в Оскара, як його звати й хто він такий, і вся здригалася між кокосовою постілкою й кокосовим килимком, коли я називав себе сатаною й вимовляв це слово по-сатанинському, з шипінням і, вживаючи загальновідомих слів, казав, що мешкаю в пеклі, а сам тим часом заповзято вовтузився на своєму килимку з-перед ліжка, совав ним туди-сюди, бо ж кокосові волокна вочевидь будили в сестри Доротеї ті самі почуття, які багато років тому в моєї коханої Марії будив шипучий порошок, з тією лишень різницею, що порошок мене успішно заводив і наструнчував, тоді як тут, на кокосовому килимку з-перед ліжка мене спіткала ганебна невдача. Кинути якір мені не пощастило. Те, що за часів шипучки, а досить частенько й опісля виявлялося цупким і цілеспрямованим, тепер, під знаком кокосових волокон, похнюпило голову, лишаючись байдужим і мізерним, мети перед собою не бачило, не відгукувалося ні на заклики, ні на мої хитрощі й суто інтелектуальні вмовляння, ані на зітхання та стогін сестри Доротеї, яка охала, ахала, повискувала й шепотіла:

— Увійди ж, сатано, увійди!

І мені доводилося вгамовувати її й утішати.

— Зараз, зараз він увійде, він уже ось-ось! — бурмотів я аж надто по-сатанинському, а сам тим часом і далі вмовляв та переконував того сатану, що сидів у мені — й сидить і досі — відтоді, як мене похрестили, я гримав на нього: «Ану, не комизися мені, сатано!» Я благав: «Прошу тебе, не ганьби ж мене!» Я влещував його: «Ти ж бо в мене зовсім не такий! Згадай хоча б про Марію чи, ще краще, про Ґрефову вдовицю, або про оті коники, які ми з тобою викидали з крихіткою Розвітою у веселому Парижі!» Але він, капосний, не боячись, що я чіплятимуся до нього знов