Читати книгу - "Лялька"

— А ви гадаєте, що його запросять?

— Ого! Якби князь не запросив, то це коштувало б йому п’ятнадцяти процентів на капітал, які він одержує в Спілці. Запросить він його, запросить, бо Вокульський, слава богу, ще являє собою реальну силу. Але спочатку, знаючи, як він прагне панни Ленцької, подражнить його, побавиться з ним, мов з псом, якому то показують, то ховають шматок м’яса, аби навчити його ходити на задніх лапах. Не турбуйтесь, вони його не відпустять від себе, по такі вони дурні. Але вони хочуть видресирувати його, щоб добре служив, приносив з їх наказу все потрібне і навіть кусав тих, хто їм не милий.

Він взяв свою боброву шапку й, кивнувши мені, вийшов. Який був чудак, таким і залишився!

Цілий той день я був сам не свій, навіть кілька разів помилився в рахунках. І от, коли я вже думав зачиняти магазин, з’явився Стах. Мені здалося, що за останні кілька днів він схуд. Байдуже привітавшись з службовцями, він почав щось шукати в своєму столі.

— Чого ти шукаєш? — спитав я.

— Чи не було тут листа від князя?.. — відповів він, дивлячись мені в очі.

— Я відсилав усі твої листи на квартиру.

— Знаю, але міг котрийсь із них залишитись серед паперів…

Мені легше було б вирвати зуба, аніж почути ці слова.

Значить, Шуман казав правду: Стах справді мучився тим, що князь не запрошує його на бал!

Коли магазин зачинили і службовці пішли додому, Вокульський сказав:

— Що ти сьогодні робиш? Чи не запросив би ти мене до себе на чай?

Звичайно, я з радістю запросив його і пригадав ті часи, коли Стах бував у мене майже щовечора. Як це давно було! Сьогодні він якийсь похмурий, я заклопотаний, і хоч нам обом багато чого треба було сказати, ми не дивились один одному в очі. Ми навіть заговорили про холодну погоду, і тільки склянка чаю, в якому було півсклянки міцного араку, трохи розв’язала мені язика.

— Всі кажуть, — почав я, — що ти продаєш магазин.

— Я вже майже продав його, — відказав Вокульський.

— Євреям?

Він схопився з крісла і, заклавши руки в кишені, став швидко ходити по кімнаті.

— А кому ж я його продам? — спитав він. — Тим, що мають гроші, але не купують магазинів, чи тим, що не мають грошей і саме через те хотіли б його купити? Магазин коштує десь сто двадцять тисяч карбованців, то що ж мені — викинути їх у болото?

— Ті євреї звідусіль витискають нас…

— Відкіля?.. З тих позицій, яких ми не займаємо або самі змушуємо їх займати, підштовхуємо, благаємо, щоб вони їх зайняли? Мого магазину не купить жоден аристократ, але кожен дасть євреєві гроші на його купівлю за добрий процент.

— Чи так же воно?

— Авжеж, так, Я знаю, хто позичає Шлангбаумові гроші…

— Значить, купує Шлангбаум?

— А хто ж би інший? Клейн, Лісецький чи Земба?.. Вони не знайдуть кредиту, а якби й знайшли, то не зуміли б скористатися ним…

— Будуть колись неприємності з тими євреями, — буркнув я.

— Бувало вже, і тривало цілих вісімнадцять століть, а який результат?.. В результаті антисемітських переслідувань загинули окремі найблагородніші люди, а вижили ті, котрі зуміли уберегтись від знищення. Ось чому сучасні євреї такі: витривалі, терплячі, підступні, згуртовані; тому вони так майстерно орудують єдиною зброєю, яка їм залишилась, — грішми. Знищуючи все краще в цьому народі, ми зробили штучний добір і виростили найгірший тип.

— А ти подумав про те, що коли наш магазин перейде и єврейські руки, то кілька десятків євреїв дістануть добре оплачувану роботу, а кілька десятків наших її втратять?

— Це не моя вина, — роздратовано відповів Вокульський. — Не я винен, що ті, з ким я маю особисті стосунки, вимагають, аби я продав магазин. Правда, громадськість на цьому втратить, але ж громадськість цього й домагається.

— А моральний обов’язок?

— Який там обов’язок! — крикнув Стах. — Перед тими, хто мене називає визискувачем, чи перед тими, хто мене обкрадає? Виконаний обов’язок повинен давати людині щось взамін, бо інакше це була б жертва, якої ніхто від людини не має права вимагати. А що я дістаю взамін? Ненависть і наклеп від одних і зневагу від других. Сам скажи: чи є такі людські вади, яких не приписували б мені?

А за що? За те, що я здобув майно і дав можливість жити сотням людей.

— Наклепники є всюди.

— Але ніде нема їх стільки, як у нас. Десь в іншій країні такий, як я, чесний скоробагатько, мав би ворогів, але здобув би й заслужене визнання, яке компенсує кривди… А тут…

Він махнув рукою.

Я одним духом випив ще півсклянки араку для відваги.

Тим часом Стах, зачувши в сінях кроки, спинився коло дверей. Я догадався, що він все-таки чекає запрошення від князя.

В голові у мене вже шуміло, тому я наважився спитати:

— А хіба ті, для кого ти продаєш магазин, краще тебе оцінять?

— А, якщо таки оцінять? — сказав він, замислившись.

— І любитимуть тебе більше, ніж ті, кого ти залишаєш?

Він підбіг до мене й пильно подивився мені в вічі.

— А якщо таки любитимуть?

— Ти певний?

Стах упав на крісло.

— Не знаю… — прошепотів він. — Не знаю. Бо що є певного на цьому світі?

— А тобі ніколи не спадало на думку, — говорив я все сміливіше, — що тебе можуть не тільки визискувати та обманювати, а ще й висміювати та зневажати?.. Скажи, ніколи не думав про це? На світі все можливе, отож треба забезпечити себе якщо не від обману, то хоч би від смішного становища. К чорту! — закінчив я, стукнувши склянкою по столі. — Можна жертвувати собою, коли є за що, але не можна дозволяти, щоб з тебе робили попихача.

— А хто з мене робить попихача? — крикнув він, схоплюючись із крісла.

— Всі ті, хто не шанує тебе так, як ти того заслужив.

Я аж злякався своєї сміливості, але Вокульський не відповів. Він ліг на канапці і заклав руки за голову, що було у нього ознакою незвичайного хвилювання. Потім цілком спокійно почав говорити про справи в магазині.

Десь о дев’ятій відчинилися двері й увійшов лакей Вокульського.

— Лист від князя! — повідомив він.

Стах прикусив губу і, не встаючи, простягнув руку.

— Дай сюди, — промовив він. — І йди спати.

Слуга пішов. Стах повільно відкрив конверт, прочитав листа і, подерши його на дрібні клапті, кинув в грубку.

— Що там таке? — спитав я.

— Запрошення на завтрашній бал, — сухо