Читати книгу - "Твори"

Тут-таки налагоджуються й справжні, сталі зв’язки — швидше як де. Всі бачаться тут щодня й спізнаються дуже скоро, і кохання, народжуючись, живе поруч із ніжною, невимушеною, щирою, на старий взірець, приязню. Зберігаєш потім з чулістю дорогу згадку про перші години тієї приязні, про ті перші розмови, під час яких упізнається душа, про перші погляди, що питають і відповідають на найпотаємніші, ще не висловлені запитання і думки, згадку про те, як уперше звірилося серце, про чарівне почуття, коли розкриваєш свою душу перед тим, хто, — ти в тому певен, — розкриває тобі свою.

І з години на годину розквітає кохання серед нудного, одноманітного життя на курорті.

Отож того вечора, як і кожного вечора, ми чекали на нових людей.

Прибуло їх тільки двоє— чоловік і жінка, батько та дочка. Вони нагадали мені зразу дійових осіб з творів Єдгара По, А проте вони вабили до себе, вабили своїм безталанням. Побила їх, здавалось, лиха доля. Батько був дуже високий на зріст, худий, трохи зігнутий, із зовсім сивою, занадто сивою, коли порівняти до не старого ще обличчя, головою. Щось поважне було в його рухах, у постаті, своєю суворою поставою він нагадував протестанта. Дочка років, може, двадцяти чотирьох чи двадцяти п’яти, маленька, теж дуже худа, дуже бліда, мала якийсь виснажений, стомлений, пригнічений вигляд. Трапляються такі люди, немовби занадто безсилі, щоб знести працю та життєві турботи, занадто безсилі, щоб рухатись, ходити, робити все те, що ми робимо кожен день. Була вона досить гарна, ота дівчина, але прозорою своєю красою схожа була на привид. І їла вона дуже повільно, ніби ледве здобувалась на силу ворухнути рукою.

Це вона, напевне, мала лікуватися водами.

За столом вони сиділи навпроти мене, і я зразу помітив, що в батька дуже чудний нервовий тик.

Кожного разу, коли він хотів що-небудь дістати, рука його, перше ніж доторкнутись до того, чого йому було треба, кидалася раптово вбік, описуючи дивовижний зигзаг. За кілька хвилин цей рух так мене стомив, аж я мусив одвернутись, щоб більше його не бачити.

Я також помітив, що дівчина й за обідом не скидала рукавички з лівої руки.

Після обіду я пішов прогулятись по парку біля водолікарні. Діялося це в Оверні, в маленькому санаторії Ша-тель-Гійон, що ховається в ущелині під високою горою, з якої біжить багато гарячих джерел, вибиваючись з підземного вогнища давнього вулкана. А далі, мов бані, здіймаються вгору зрізані вершини згаслих кратерів, височіючи понад довгим пасмом гір. Коло Шатель-Гійона починається край з вершинами-банями. Далі видніють шпичасті шпилі й стрімкі скелі. Пюї-де-Мон — найвища поміж цими банями, шпиль Сансі височить над усіма шпилями, а скеля Канталь найбільша з усіх скель.

Було дуже тепло. Я походжав по затіненій алеї, слухаючи, як музиканти з казино розпочинають на горбку, на найвищому в парку місці, вигравати перші пісеньки.

І я побачив, що батько та дочка наближаються до мене повільною ходою. Я привітався з ними, як вітаються звичайно на курортах із сусідами по готелю.

Батько, зараз же зупинившись, запитав мене:

— Чи не могли б ви, добродію, з вашої ласки, показати нам тут місце для прогулянок, щоб було недалеко, не важко дійти і щоб гарна була місцевість. Вибачайте, що надокучаємо вам.

Я зголосився провести їх у долину, де протікає невеличка річка, в глибоку вузьку щілину поміж двома великими, вкритими лісом скелястими схилами.

Вони погодились.

Почали, звичайно, балакати про те, яку силу мають лікувальні води.

— Знаєте, в моєї дочки, — казав батько, — дивна якась хвороба, і ніяк не можна дізнатись, на що саме вона слабує. її мучать незрозумілі нервові припадки. Лікарі то звертають усе на серце, то на печінку, то на спинний мозок. Тепер причину цієї мінливої, мов Протей, хвороби, що набуває кожного разу іншого вигляду, інших ознак, вбачають у шлунку, в тому, мовляв, великому казані, який огріває наше тіло, регулює його діяльність. От чому ми й прибули сюди. Сам я думаю, що це нерви, не інакше. Як воно не є, а це дуже сумна річ.

Я зараз згадав про жахливий тик у нього в руці й запитав:

— А чи воно не спадкове? Чи в вас у самих не хворі трохи нерви?

Він одказав спокійно:

— В мене?.. Та ні… в мене нерви були завжди дуже спокійні…— А тоді, помовчавши трохи, раптом додав: — Ага! Ви маєте на увазі спазматичний рух у моїй руці, що буває кожного разу, коли я хочу щось узяти? То так на мене вплинула одна страшна подія. Уявіть собі, мою доньку поховали живу!

— А! — спромігся я тільки сказати, вражений, здивований украй.

— Ось як воно сталося, — повів він далі.— 3 Жюльєтою якийсь час траплялися тяжкі серцеві припадки. Ми вважали, що вона хвора на серце, й приготувалися до найгіршого.

її принесли якось додому холодну, бездиханну, мертву. Вона впала в садку. Лікар констатував смерть. Я сидів біля неї день і дві ночі. Своїми руками поклав її в труну і ікпов за труною до цвинтаря, де її поховали в нашому фамільному склепі. Це сталося на селі, в Лотарінгії.

Я звелів, щоб на неї наділи всі коштовності — браслети, кольє, персні—усі мої подарунки, — і її першу бальну сукню.

Ви повинні розуміти, що діялося в мене на серці, коли я вернувся додому. Вона була в мене одна — дружина моя давно померла. Самотній, напівнепритомний, зайшов я до своєї кімнати і впав у крісло, без думки, без сили — я не міг навіть ворухнутись. Тремтів тільки скорботою, мов та зруйнована машина. Душа моя була наче кривава рана.

Мій старий лакей Проспер, що допомагав мені класти Жюльєту в труну і виряджав її зі мною на останній спочинок, зайшов тихенько до мене.

— Чи не з’їли б ви чого, пане? — запитав він.

Я мовчки похитав головою. А він знову:

— Не годиться так пане. Так ви можете захворіти. То, може, ви хочете лягти в ліжко?

— Ні, дайте мені спокій, — одказав я.

Він вийшов.

Скільки часу минуло, того я не знаю. О, яка ніч, яка ніч!.. Ставало холодно; вогонь у великому каміні погас, а вітер, зимовий вітер, сильний крижаний вітер із замерзлої рівнини бився в вікно, стукав одноманітно, зловісно.

Скільки часу минуло? Спати я не міг і сидів,