Читати книгу - "Твори"

Мене щось неначе підкинуло, аж крісло затріщало піді мною. Дзвін ударив урочисто, важко; голос його розходився хвилями і відлунював у всьому замку, як під склепінням. Я повернувся, поглянув на годинника. Була друга година ночі. Хто б міг прийти в такий час?

А тут знову двічі задзвонив дзвінок. Слуги, певне, не могли одважитись устати. Я взяв свічку й зійшов униз.

— Хто там? — ледве спромігся спитати.

Але й сам засоромився свого боягузтва і повідсовував помалу важкі засувки. Серце так і кидалось у грудях, мені було страшно. Я рвучко відчинив двері і побачив — щось біліло у темряві, якийсь ніби привид.

Я поточився назад, пойнятий смертельним жахом:

— Хто… хто… хто ви такі?

І почув голос:

— Це я, тату.

То була моя дочка, її голос.

Я думав тоді, що збожеволію. Усе відступав назад, а мара вже входила в двері. Я тікав, роблячи рукою, ніби одганяючи її, той рух, що ви ото бачили. Цей рух так у мене й зостався.

Привид промовив:

— Не бійся, тату; я не вмерла. У мене хотіли вкрасти персня і відрізали пальця, потекла кров, я й опритомніла.

І я справді побачив, що вона була залита кров’ю.

Я впав на коліна; мені перехопило віддих, я хлипав, хрипів.

Потім, прийшовши трохи до пам’яті, все ще до такої міри приголомшений, що не розумів іще, який жах і яке щастя випало мені, я повів її в свою кімнату і посадовив у крісло; тоді, хапаючись, задзвонив Просперові — я хотів, щоб він розтопив у каміні, приготував питво та побіг по лікаря.

Нарешті слуга ввійшов; він глянув на мою дочку, розкрив конвульсивно рота з надлюдського страху і гримнув на землю горілиць, мертвий.

То він відчинив склеп, знівечив мою дочку та так і кинув, бо не міг уже знищити слідів свого злочину. Він не потурбувався навіть поставити труну на місце: певний був, зрештою, що я на нього не подумаю, бо я на нього у всьому звірявся.

Ви бачите, добродію, які ми нещасні.

Він замовк.

Запала ніч і оповила маленьку, безлюдну, сумну долину. І від присутності цих дивних істот — дочки, що вернулася з того світу, і батька, що лякає своїми недоладними рухами, — якийсь містичний страх наліг на мене.

Я не знав що казати.

— Яка жахлива подія! — прошепотів я нарешті. Тоді, помовчавши хвилину, додав: — Чи не пора додому? Щось неначе стає холодно.

І ми повернулись до готелю.

Годі

Граф де Лормерен кінчав одягатись. Кинув останній погляд у велике, на всю стінку в гардеробній, дзеркало й усміхнувся.

Гарний, справді, був на вроду ще й тепер, хоч і посивів зовсім. Високий, гнучкий, стрункий, тонкого стану, з худорлявим обличчям, з тонким вусом непевного відтінку, русим, так би мовити, він мав ті шляхетні манери, ту витонченість, нарешті, те, не знаю вже, як його назвати, те, що відрізняє людину одну від одної більше, ніж мільйонний маєток.

Він промовив стиха:

— Лормерен ще живе!

І пішов до вітальні, де чекала на нього пошта. На столі, де кожна річ мала своє місце, на тому робочому столі, за яким господар ніколи нічого не робить, лежало з десять листів поруч із трьома газетами трьох різних напрямків. Раз тільки, ворухнувши пальцями, він розкинув усі листи, як той гравець, що дає вибирати карту, і почав приглядатись до письма — так він робив щоранку перед тим, як мав розірвати конверт.

То була для нього солодка хвилина, хвилина чекання, здогадів, невиразного неспокою. Що принесли йому ці папери, закриті, таємничі? Що в них є— радість, щастя чи смуток? Він пильно приглядався до них бистрим оком, розпізнавав письмо, одбирав, розкладав на дві, на три купки, зважаючи на те, чого від них чекав. Тут друзі, тут байдужі, далі невідомі. Невідомі завжди непокоїли його трохи. Чого вони хочуть? Чия рука поставила ці чудні значки, які містять у собі думки, обіцянки чи погрози?

Того дня особливо запав йому в око один лист, хоч простий був на вигляд, нічим не відрізнявся від інших. Придивлявся, проте, до нього заклопотано, серце чогось тремтіло. «Від кого він може бути? Я знаю цю руку напевне, тільки не можу собі пригадати», — подумав він.

Він підніс листа до очей, тримаючи обережно двома пальцями, і силкувався прочитати крізь конверт, не наважуючись розпечатувати.

Тоді, понюхавши його, взяв на столі невеличку лупу, щоб докладно придивитись до всіх особливостей письма. Стало йому якось млосно.

«Від кого він? Рука мені знайома, добре знайома. Я мусив часто бачити це писання, так, дуже часто. Тільки було воно, мабуть, давно-давно. Від кого в біса може він бути? Годі! Напевне, хтось просить грошей».

І, розірвавши конверт; він прочитав:

«Ви, певне, забули про мене, любий друже, бо вже ось двадцять п’ять літ, як ми не бачились. Я була молода, тепер стара стала. Ми розлучилися з вами, бо я покинула Париж і поїхала з чоловіком на село, зі старим своїм чоловіком, що ви його називали «моїм шпиталем». Чи пригадуєте собі? Він помер, п’ять літ оце минуло. І тепер я повернулась до Парижа, щоб одружити дочку, бо я маю дочку, гарну дівчину вісімнадцяти років — ви її не бачили ніколи. Я вас сповістила про те, що вона народилась, але ви, певне, не звернули великої уваги на таку незначну подію.

Ви й тепер той самий красень Лормерен, так мені казали. Отож, коли ще гіригадуєте собі свою Лізу, яку ви звали Лізон, приходьте сьогодні ввечері обідати з нею, із старою баронесою де Ване, вашим повсякчасним вірним другом, що, зворушена трохи, але й рада, подає вам прихильно руку; її належить потиснути, та не цілувати більше, бідний мій Жакле.

Ліза де Ване»

Серце в Лормерена забилося. Він сидів непорушно в кріслі, впустивши листа на коліна, і дивився кудись перед собою, хвилювався, мучивсь, уболівав, аж сльози проступили у нього на очах!

Коли тільки кохав він на віку якусь жінку, то це хіба свою Лізу, Лізу де Ване; він звав її Попелястою Квіткою за волосся незвичайного кольору та за світло-сірі очі. О, яка ніжна, гарна й зваблива була та тендітна баронеса, дружина старого, подагричного, вугруватого барона, який несподівано завіз її на село і замкнув, наче невільницю, з ревнощів до красеня Лормерена.

Так, він кохав, і