Читати книгу - "Спомини"

антагонізм цих двох ідейних таборів, — Церкви і Кремля, — але тепер інтереси людства стоять вище за всі ці суперечності. У розмові з радянськими делегатами він висловив переконання, що Ватикан міг би погодитися з моєю кандидатурою на роль посланця, який мав би налагодити попередні контакти між Римом і Москвою, і запитав, чи була б моя особа так само прийнятна і для радянської сторони. У світлі того жаху, який пережив світ під час Карибської кризи, то був цілком зрозумілий підхід, зумовлений гарячим бажанням папи зробити все можливе задля звільнення народів світу від загрози ядерної катастрофи.

У розмові з радянськими представниками отець Морліон висловлював думку, що приватні контакти між Ватиканом і Москвою могли б мати велике значення для взаєморозуміння двох сторін. Він також пропонував, щоб обмін думками ініціювала особа, яка не має офіційного статусу й не пов’язана з жодною із сторін — а проте прийнятна для них обох.

Отець Морліон наголошував, що висловлює цю пропозицію виключно як приватна особа, а проте він вважає, що прості громадяни просто зобов’язані виступати з ініціятивами, які можуть здаватись непрактичними або й неможливими державним чиновникам. Якщо ці ініціятиви спрацюють, влада зможе оцінити результати й розвинути успіх, а якщо вони виявляться непродуктивними чи нереалістичними, їх можна буде легко відкинути. В кожному разі, політичні лідери не муситимуть брати на себе ніяких зобов’язань.

Радянські делегати сказали, що, повернувшись до Москви, з’ясують думку свого керівництва щодо всіх цих пунктів, а тоді дадуть відповідь листовно або телеграмою.

Протягом кількох тижнів після від’їзду радянської делегації отець Морліон щодня телефонував мені в редакцію “The Saturday Review”, щоб запитати, чи чувати вже щось із Москви з приводу його проекту. Тим часом ті надії, що були розквітли по завершенні Карибської кризи, поступово розвіювались. Згода щодо конкретних питань: заборони ядерних випробувань, проблеми Західного Берліну, мирного космосу — здавалася ще недосяжнішою, ніж то було перед кризою. Здавалося, світ вступає в нову чорну смугу.

Одного дня під кінець листопада я отримав телефонний дзвінок із Вашингтона від радянського посла Анатолія Добриніна[919]. Він сказав мені, що проект, запропонований отцем Морліоном в Андовері, знайшов схвалення і що 14 грудня я можу прибути в Москву, щоб від імени Ватикану зустрітися з першим секретарем Микитою Хрущовим.

Згідно з американським законодавством, громадянам США заборонено обговорювати з головами іноземних держав питання, що можуть мати вплив на політику цих держав щодо Сполучених Штатів. І хоча моя місія прямо не стосувалася Сполучених Штатів, я вважав за краще поставити до відома американський уряд. Я поїхав до Вашингтона й обговорив цей проект із П’єром Салінджером. Через два дні він зателефонував мені в Нью-Йорк і сказав, що мав розмову з президентом і що ніяких заперечень проти моєї поїздки немає. Салінджер сказав, що президент призначив свого радника Ральфа Данґана[920] слідкувати за проектом і тримати його в курсі справи. Президент також висловив бажання побесідувати зі мною напередодні мого від’їзду.

Через тиждень я мав довгу зустріч із Ральфом Данґаном. Він, як і його шеф, репрезентував характерний тип американського політика, що відомий іще з часів Філадельфійського конвенту — молодий, ідейний, винахідливий, упевнений у собі, але зовсім не зарозумілий.

Президент Кеннеді доручав Данґанові широкий спектр завдань від добору кандидатур для різних політичних призначень до справ, пов’язаних з релігією. Крім того він відав усім, що стосувалося Латинської Америки. Оманливо спокійний і безтурботний, Данґан працював в умовах надзвичайно сильного тиску. Він чудово вмів слухати і згодом достотно відновлював з пам’яті всі важливі розмови. Як і більшість людей з команди Кеннеді, він був напрочуд енергійний, інтелігентний, відданий своєму шефу. Я виявив, що він дуже добре обізнаний у ватиканських справах, а особливо у складних питаннях державно-церковних відносин.

Кілька днів по тому мене запросили до Білого дому. Я пройшов у президентську резиденцію головною брамою, де охоронець перевірив, чи є моє ім’я у списку відвідувачів. Тоді мене провели до зали засідань Кабінету президента США, яка розташована на першому поверсі — поряд із колонадою, що сполучає Західне крило з житловою частиною Білого дому, — і вікнами виходить на Трояндовий сад. За садом виднілась галявина перед Білим домом — і звідси вона здавалася далеко не такою рівнесенькою й акуратною, як з вулиці. Я помітив декілька добре укритих від стороннього ока закутків, в одному з яких був обладнаний скромний дитячий майданчик. Там весело метушилося з півдесятка дітлахів віком від чотирьох до восьми років, а за ними наглядали двоє гарно вбраних молодих дам, одна з яких була схожа на президентову сестру. Тут до них приєднався стрункий молодий чоловік, що, схилившись, почав бесідувати з дітьми. Коли він випростався й обернувся, я побачив, що це сам президент. Він пробув з дітьми хвилин зо п’ять, а тоді зник у надрах Білого дому.

Я оглянувся навколо. Зала засідань Кабінету була обставлена просто, але зі смаком. Більшу її частину займав довгий стіл, трохи звужений на кінцях, щоб зручніш було провадити довірливу розмову. На кожному з чорних, оббитих шкірою крісел був невеликий металевий диск з іменем того чи іншого члена Кабінету. Крісла, що стояли поряд із президентським,