Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, я розумію це. І Рендом, і Ґанелон описали мені вашу подорож до справжнього Лабіринту і сказали про пошкодження, яке ви там виявили. Я бачу аналогію, можливий зв'язок...
— Пам'ятаєш мою втечу з Авалону і твою за мною гонитву?
У відповідь він ледь усміхнувся.
— Ти в одному місці перетнув Чорну дорогу, — сказав я. — Пригадуєш?
Бенедикт примружив очі.
— Так, — сказав він, — ти проклав шлях через неї. Світ повернувся до норми в тій точці. Я й забув.
— Це Лабіринт вплинув на неї, — сказав я. — Я сподіваюся, що це матиме той самий ефект і в більшому масштабі.
— Наскільки більшому?
— Можна буде повністю знищити дорогу.
Бенедикт відкинувся і пильно поглянув мені у вічі.
— Тоді чому ти цього не робиш?
— Мені треба здійснити попередню підготовку.
— Скільки часу це займе?
— Не надто багато. Ймовірно, лише кілька днів. Можливо, тижнів.
— Чому ти раніше про це не згадував?
— Я лише нещодавно збагнув, що так можна зробити.
— І як саме ти збираєшся це зробити?
— По суті, треба лише полагодити Лабіринт.
— Гаразд, — сказав Бенедикт. — Припустімо, тобі це вдалося. Ворог все одно буде поблизу, — він махнув рукою у бік Ґарната і Чорної дороги. — Одного разу хтось їх уже пропустив.
— Ворог завжди був поблизу, — відповів я. — І від нас залежить, щоб вони більше не змогли пройти до нас. Без сумніву, доведеться мати справу і з тими, хто пропустив їх першого разу.
— Я підтримаю тебе, — промовив Бенедикт. — Але я не це мав на увазі. Їм треба дати урок. Я хочу навчити їх ставитися до Амбера з належною повагою, щоби навіть якби прохід знову відкрився, вони побоялися скористатися ним. Ось що я маю на увазі. Це необхідно.
— Ти справді навіть не уявляєш, як це — перекинути битву в ті місця, Бенедикте. Це буквально неможливо описати.
Брат посміхнувся і підвівся.
— Тоді я гадаю, мені краще поглянути на все самому, — сказав він. — Карту я притримаю у себе на деякий час, якщо ти не заперечуєш.
— Не заперечую.
— Чудово. Тоді ти, Корвіне, займайся своїми справами навколо Лабіринту, а я займусь своїми. Мені теж знадобиться трохи часу. Я маю віддати своїм командирам накази на період моєї відсутності. І давай домовимося, що жоден не вчинятиме безповоротних дій, не порадившись з іншим.
— Згоден, — сказав я.
Ми допили вино.
— Я теж дуже скоро їду, — сказав я. — Тож удачі.
— І тобі, — Бенедикт знову всміхнувся. — Усе йде на краще. — Йдучи до виходу, він поплескав мене по плечу.
— Приведіть Бенедиктового коня, — наказав Ґанелон ординарцю, котрий стояв біля найближчого дерева, а тоді простягнув руку моєму братові.
— Я також хочу побажати тобі удачі.
Бенедикт кивнув і потис долоню.
— Дякую тобі, Ґанелоне. За все.
Бенедикт витягнув Козирі.
— Поки мого коня не привели, я міг би викликати на збори Джерарда.
Бенедикт талірував карти, витягнув одну, роздивився її.
— Як же ти збираєшся відновити Лабіринт? — запитав Ґанелон.
— Я мушу знову отримати Судний Камінь, — відповів я. — З ним я зможу наново накреслити пошкоджену частину.
— Це небезпечно?
— Так.
— А де Камінь зараз?
— Там, у Тіні Земля, де я його залишив.
— Чому ти так зробив?
— Боявся, що він мене вб'є.
Ґанелон викривив обличчя в жахну гримасу.
— Не до вподоби мені, як це все звучить, Корвіне. Має бути інший шлях.
— Якби я його знав, то скористався б ним.
— Припустімо, ти погодишся на план Бенедикта і приєднаєшся до нього. Ти сам казав, що можеш зібрати в Тінях незліченні легіони. А ще стверджував, що кращого за нього на полі бою не знайти.
— Все одно пошкодження Лабіринту нікуди не дінеться, і щось іще зможе прорватися крізь нього. Завжди. Наразі вороги не настільки важливі, як наші власні внутрішні слабкості. Якщо ми цього не виправимо, тоді ми вже розбиті, хоча під нашими стінами ще не стоять потойбічні завойовники.
Ґанелон відвернувся.
— Я не можу сперечатися з тобою. Ти сам знаєш власне королівство, — сказав він. — Але мені досі здається, що ти припускаєшся жахливої помилки, ризикуючи власним життям там, де від цього, можливо, не буде жодної користі, в той час коли ти дуже потрібен.
Я гмикнув, бо відповіддю йому були слова Віалли, які я не хотів визнавати своїми, коли вона їх промовила.
— Це мій обов'язок, — сказав я.
Ґанелон промовчав.
Бенедикт, стоячи за дюжину кроків від мене, нарешті пробився до Джерарда, бо повсякчас щось шепотів, робив паузу, слухав. Ми стояли, чекаючи, коли він закінчить розмовляти, аби ми попрощалися.
— ...так, він зараз тут, — почув я його слова. — Ні, я дуже в цьому сумніваюся. Хоча...
Бенедикт кілька разів зиркнув на мене і похитав головою.
— Ні, я так не вважаю, — сказав він, а тоді додав: — Гаразд, іди сюди.
Він простягнув свою нову руку — і, стиснувши її, перетягнув Джерарда. Той повернув голову, помітив мене і миттю рушив у мій бік.
Він поводив очима вліво-вправо, вгору-вниз, неначе вишукуючи на мені щось.
— Що трапилося? — запитав я.
— Бранд, — відповів він. — Його більше немає в покоях. Принаймні більшої його частини. Залишилося лише трохи крові. А в самій кімнаті такий розгардіяш, що мені відразу стало зрозуміло: там трапилася бійка.
Я поглянув униз на перед сорочки і на штани.
— І ти шукаєш сліди крові? Як бачиш, ті, що на мені з'явилися, там уже давно. Можливо, мій одяг пом'ятий та брудний, але це все.
— Це насправді нічого не доводить, — сказав Джерард.
— Ти хотів роздивитися. Не я. А чому ти гадаєш...
— Ти був останнім, хто його бачив.
— Якщо не враховувати того, з ким він бився. Якщо і справді бився.
— Що ти маєш на увазі?
— Тобі відомі його характер і настрій. Ми з ним трохи посперечалися. Він, певно, заходився усе ламати, щойно я пішов, можливо, навіть порізався. А потім йому стало соромно, і він через Козир кудись перенісся, щоби змінити обстановку... Зажди! Його килимок. Чи була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.