Читати книгу - "Зірки Егера"

Циган, вважаючи себе солдатом, встав і, засунувши миску під ліву руку, правою віддав честь. Потім сів і знову всю увагу зосередив на мисці й ложці.

— Ану, кумчику, підведися! — сказав Гергей.— Дай-но я гляну на це колесо.

Циган підвівся, відійшов.

У кількох місцях колесо було пошкоджене. Гергей встав на нього, потупцяв на кожній спиці — затріщала і випала тільки одна.

— Гм...— буркнув він, притиснувши палець до підборіддя.

Циган запитав:

— Може, турків молотимемо, ласкавий пане старший лейтенант?

— От-от! — відповів Гергей.— Ану, хлопці, позбивайте молотками там, де ослабло!

Слюсарі відставили свої миски і взялися за молотки.

Гергей запитав, чи не бачили вони Добо.

— Та він уже разів десять був тут,— відповів один із слюсарів,— десь півгодини як пішов.

Гергей подався розшукувати Добо, розглядаючи по дорозі всілякий мотлох.

Попрямував до Земляної вежі. Замислившись, він раптом помітив в одному з прочинених вікон палацу жіночі очі. Вони дивилися на нього з напівтемряви кімнати.

Гергей оторопів.

Зупинився.

Закліпав очима, щоб краще роздивитися неждану з'яву.

Але жіночі очі зникли.

Гергей стояв, мов скам'янівши, втупивши погляд у вікно. Якесь незвичайне тепло розлилося у всім його єстві. Десь хвилину він не міг поворухнутися.

— Ет, дурниці! — трусонув він головою.— І що ото мені в голову залізло!

Але все-таки він ще раз глянув угору і тоді помітив у вікні турецького хлопчика.

Від Земляної вежі йшов Добо. Гергей заквапився йому назустріч і, приклавши руку до шолома, сказав:

— Пане капітан, прошу віддати мені млинарське колесо.

— Бери,— коротко відповів Добо й пішов до палацу.

Гергей квапливо рушив до кухні, біля якої довгими рядами сиділи на землі солдати. Довкіл пахло оцтом. Солдати їли сочевичну кашу. М'яса теж було вдосталь. Але вино, за наказом Добо, давали навпіл з водою.

Гергей відкликав десять солдатів і наказав підкотити колесо до своєї вежі.

Іржавих і зламаних рушничних стволів у фортеці було безліч. Гергей звелів зарядити їх порохом, поскріплювати дротом, позасовувати в колесо так, аби кінці стволів стриміли назовні. Проміжки поміж стволами позабивали трісками, шматками" сірки, веслового сала, все це пообливали смолою і з обох боків колесо позабивали планками. І, нарешті, Гергей звелів прилаштувати й прикріпити по всій окружності обода широкі дошки, щоб колесо не падало.

З усієї фортеці приходили дивитися на цю пекельну машину.

Сам Добо обдивився її кілька разів і навіть дав мортиру, щоб засунули її всередину.

— Ти, Гергею, встанови її так, щоб вона стріляла на-останок.

— Так і буде, пане капітан.

— Що ще тобі, синку, потрібно?

— Якщо можна, віддайте нам порожні бочки.

— З льоху?

— Так.

— Там їх до ката, бери!

Турки все вище піднімали земляний вал. А у фортеці підтягували до мурів бочки, наповнені трісками, сіркою, воловим жиром і смолою. Бочки зарядили так само хитро, як і млинарське колесо. Знизу, згори і з боків наклали каміння, бочки міцно позабивали і, проробивши в них отвори, позапускали туди гноти.

Пищалей у Добо було багато — штук триста. Заряджали ці пищалі ядрами завбільшки з волоський горіх. В Угорщині їх називали «бородатими гарматами» — у кожної пищалі з дула звисала донизу залізна палиця. Залізна «борода» була потрібна для того, щоб утримувати пищаль при віддачі в час пострілу.

Добо дав багато цих старих, іржавих пищалей. Їх теж повтикали у великі бочки. Бочок налаштували не менше п'ятдесяти, добре поскріплювали їх дерев'яними обручами, пообв'язували дротом, а оскільки в ті часи залізні обручі були ще невідомі, довелося застосовувати дріт і цвяхи. Раділи цим пристроям, як мати своїм дітям.

А турки ночами завзято будували, споруджуючи насип — надійну дорогу до мурів фортеці.

Якось у пізній ранковий час, коли Гергей спав серед своїх солдатів, хтось доповів Золтаї, що на розі нижньої конюшні в тазах дрижить вода, а на барабанах ворушаться горошини.

Отже, підступний ворог не лише насипає земляний вал, але й