Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Фергюсон мав намір дотримати слова, адже хотів прочитати ті книжки й наполегливо засвоїти все сказане в них. Йому не хотілося залишатися неосвіченим, недисциплінованим всезнайком, він просто не бажав поступати до коледжу, і попри готовність просиджувати по п’ять двогодинних занять на тиждень в Alliance Francaise, оскільки одним із його амбіційних задумів стало оволодіння французькою мовою, він не мав бажання висиджувати заняття де-небудь іще, а менш усього – в коледжі, що нічим не кращий від будь-якого іншого закладу суворого режиму, в котрі його зачиняли з п’ятирічного віку – а поза сумнівом, навіть гірші. Єдина причина відкинути ідеали та погодитися на якийсь із цих чотирирічних термінів – одержати студентське відтермінування від армійської служби, що вирішить дилему – крокувати до В’єтнаму чи розпрощатися з ним, а це, своєю чергою, здолає іншу дилему – федеральна в’язниця чи постійний виїзд зі Сполучених Штатів, і все це відкладається на цей чотирирічний термін, та Фергюсон уже розв’язав задачу іншими засобами, і тепер, якщо вже армія його відкинула, він міг відкинути й коледж, і з цими дилемами йому навіть не доведеться більше стикатися.

Він знав, як йому пощастило. Його позбавили війни і геть усіх огидних проблем, породжених нею, отих жахливих «так» і «ні», з якими мусили мати справу всі американські випускники середньої школи та коледжу протягом усього періоду тієї неправедної війни, проте і його батьки не постали проти нього, і це було важливо, нічого важливіше для справи його виживання на довгій дистанції, важливіше, ніж той факт, що Гіл і мати пробачили йому гріхи його старшого класу, і попри те, що й далі непокоїлися за нього та сумнівалися в його розумовій та емоційній стійкості, вони зовсім не змушували його звертатися до лікаря з приводу психотерапії, котра, як гадав Гіл, може дати йому цілу купу користі, бо Фергюсон наполягав на тому, що це необов’язково, що він уже виконав свою норму тупих підліткових помилок, але тепер-от з ним, власне, усе гаразд, і витрачання батьківських коштів на подібний туманний захід лише посилить докори його совісті. Батьки поступилися. Вони завше поступалися, якщо він розмовляв із ними зрілим і розумним голосом, адже кожного разу, коли Фергюсон бував у найкращій формі, а не в найгіршій, що відбувалося приблизно в половині випадків, дуже небагато людей на світі могли зрівнятися з ним – таким він був милим, таким люблячим, його очі випромінювали таку ніжність і очевидну любов, що мало хто міг йому протидіяти, а менш за всіх – мати й вітчим, котрі прекрасно розуміли, що Фергюсон може бути й іншим, не лише таким люб’язним, та все одно усвідомлювали, що безсилі протистояти йому.

Подвійний успіх, а за цим ще один, що посміхнувся Фергюсонові в останню хвилину, можливість пожити якийсь час у Парижі, та ще й довгий час, що раніше видавалося неможливим, а мати переживала з приводу величезної відстані, що проляже між ними, а Гіл бурчав на тему всього облаштування цього заходу та дюжин практичних проблем, які він обіцяє, але відтак, через кілька місяців потому, як присвоєна Фергюсонові категорія 4-F потрапила в родинну поштову скриньку, Гіл написав до Парижа Вівіан Шрайбер і попрохав у неї поради, і та дивна відповідь, яку вона дала у своєму листі, поклала край бурчанню Гіла та значно применшила тривогу матері Фергюсона. «Відішліть Арчі до мене, – писала Вівіан. – Chambre de bonne на шостому поверсі, котра належить моїй квартирі, зараз стоїть пусткою, оскільки мій небіж Едвард повернувся до Америки навчатися на курсі в Берклі, а я забула підшукати йому житло. Арчі може в ній поселитися, якщо він згоден жити на мінімальній площі. Ніяких грошей, природно, не потрібно. Тепер, коли моя книга про Шардена була опублікована в Лондоні та Нью-Йорку, я свій вільний час витрачаю на те, аби перекласти її на французьку мову для мого паризького видавця, праця це клопітка, але, на щастя, вона наближається кінця, і оскільки у перспективі не передбачається нових проектів, я буду рада взяти на себе виховання Арчі, поки він досліджуватиме знаменні книжки з твого переліку, а це, природно, означатиме, що я їх сама мушу прочитати, а думка про те, що мені знову доведеться поринути у всю цю пишноту, мене дуже тішить. Шкільні статті про фільми, якими ти доповнив свій лист, свідчать, що Арчі є талановитим і розумним молодиком. Якщо він не схвалить моїх педагогічних методик, то зможе підшукати собі когось іншого. Проте я готова спробувати сама».

Фергюсон був у захваті. Це був не просто Париж, але Париж під одним дахом із Вівіан Шрайбер, Париж зі славетним втіленням жіночності, Париж на Університетській вулиці в сьомому районі, Париж Лівобережжя з усіма зручностями заможних і спокійних кварталів, одна лише прогулянка до кафе Сен-Жермен, лише коротка прогулянка через річку до «Синематеки» в «Пале-де Шайо», а найголовніше – це для нього вперше самостійне життя.

Йому тяжко було прощатися з матір’ю та Гілом, зокрема з матір’ю, котра насамкінець їхньої родинної вечері навіть просльозилася, а від цього він сам мало не заплакав, але він відвернув можливі сльози тим, що розповів їм про те, яку книжку він почав писати тими днями, що минули після його армійської медичної комісії, коли він ще не був певен у тому, що з ним станеться, і почувався цілковито втраченим, малесеньку книжку, котра водночас вже була ним названа, довіку вирізьблено на камені: «Як Лорел і Гарді врятували мені життя», – книжку, власне, про його матір, мовив він, і про ті важкі роки, що вони пережили їх між ніччю ньюаркскої пожежі і днем, коли вона одружилася з Гілом, книгу, котра поділятиметься на три частини: «Славетні забуття», перша, оповідь про всі ті фільми, переглянуті ними, під час Розважального царства й ті місяці, що минули потому, про вагу тих фільмів для них, про рятівну силу безглуздих студійних розваг, які вони споглядали разом з балконів кінотеатрів Вест-сайду, а мати безперервно диміла сигаретами «Честерфільд», і Фергюсон уявляв, нібито він перебуває всередині тих фільмів, грає на двохвимірних екранах, а друга частина називатиметься «Стан й Оллі», історія його одержимості цими двома придурками, і до чого він був захоплений, а за ними – остання частина, вона ще цілковито не продумана, щось таке під назвою «Мистецтво й дурня» або «Це проти того», де він дослідить різницю між голлівудською халтурою та кіношедеврами інших країн і запропонує вагомі докази на користь тієї халтури, хай навіть він почне обстоювати ті шедеври, і, можливо, йому буде на користь поїхати