Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Мати сумно всміхнулася йому. Загасила недопалок сигарети лівою рукою, а правою притисла до себе Фергюсона і поцілувала його в чоло. Гіл піднявся з-за столу, підійшов до місця, де сидів Фергюсон, і також його поцілував. Фергюсон поцілував обох, а потім Гіл поцілував матір, і вони побажали один одному на добраніч. До вечора наступного дня побажання на добраніч перетворилося на побажання щасливої дороги, а хвилиною пізніше Фергюсон уже сідав у літак – і відбув.

Вона начебто постаршала з дня їхньої останньої зустрічі, або ж видавалася дещо старшою від тієї людини, яку він зберігав у душі останні три роки, однак тепер їй виповнився сорок один рік, майже сорок два, а це усього лише на два роки менше від материного віку, його так само вродливої матері, котра за останні три роки також дещо постарішала, а сама Вівіан Шрайбер, поза сумнівом, була такою ж вродливою, лише виглядала дещо старшою, і, хоча вона насправді не відзначалася такою вродою, як його мати, в ній ще так само вбачався цей блиск, цей спокусливий блиск сили й упевненості, якого його мати не мала, його працьовита мати-фотограф, котра піклувалася про те, аби самій виглядати краще, лише коли виходила на люди, а от Вівіан Шрайбер писала книжки про митців і завше була в світському оточенні, заможна бездітна вдова, з численними друзями, за словами Гіла, вона повсякчас водилася й спілкувалася з митцями, письменниками, журналістами, видавцями, власниками галерей та директорами музеїв, а от його сіріша мати постійно тяжко працювала, і, за винятком чоловіка й сина, в неї не було близької людини.

На задньому сидінні таксі на шляху до міста з аеропорту Вівіан (не місіс Шрайбер, як вона наказала йому ще в терміналі, а Вівіан чи то Вів) розпитувала Фергюсона про нього та його плани, і чого він сподівається домогтися, мешкаючи в Парижі, на що він відповів, розповідаючи про книгу, котру почав писати ще влітку, про рішучий намір вдосконалити свою французьку такою мірою, що зможе розмовляти нею так само добре, як і англійською, про бажання занурити в перелік читання Гіла та увібрати в себе всі слова в усій сотні цих книг, про те, щоби переглянути максимальну кількість фільмів й записати всі свої спостереження у папку з трьома кільцями, про прагнення писати статті про кіно й публікувати їх у британських, американських чи то французьких журналах, але тих, які виходять англійською, якщо їх схвалить який-небудь редактор, про те, що прагне грати в баскетбол і вступити до ліги, якщо в Парижі існують аматорські баскетбольні клуби, про можливість підтягувати французьких дітей з англійської мови, щоби якось збільшити суму того утримання, яке батьки надсилатимуть йому щомісяця, найматися неофіційно, якщо йому працювати законно у Франції заборонено, все це він говорив і говорив, ще не відійшовши від перельоту, відповідаючи на питання Вівіан Шрайбер, уже не соромлячись так, як соромився у її присутності він у п’ятнадцятирічному віці, тепер здатний міркувати досить сміливо, щоб розглядати її не як матір, а як дорослу знайому і можливу подругу, оскільки він не мав причин припускати, начебто вона запропонувала йому кімнату в своїй домівці завдяки якомусь неясному материнському інстинктові (бездітна жінка прагне виявити турботу про дитину, яку могла б народити у двадцятирічному віці), ба ні, питання про материнство за довіреністю тут не поставало, а була інша причина, досі невідома, що не давала йому спокою, і тому, відповівши на її численні питання, він поставив їй лише одне – те ж саме питання, котре ставив собі ще з того часу, як Гіл отримав її листа: Навіщо вона це робить? Не те щоб він був невдячним, мовив Фергюсон, не те щоб він був не радий знову опинитися в Парижі, але ж вони ледве знайомі, тому навіщо їй так старатися заради чоловіка, якого ледь знає?

Гарне питання, відповіла вона. Якби ж то я могла відповісти?

А ви не знаєте?

Взагалі-то ні.

Це має якийсь стосунок до Гіла? Віддячити йому за те, що він для вас зробив під час війни, може?

Можливо. Та не лише це. Радше – від того, що я до пуття не знаю, як діяти, напевно. Написання цієї книги про Шардена забрало в мене п’ятнадцять років, і тепер, коли справу зроблено, те, що було книгою в моєму житті, стало пусткою.

П’ятнадцять років. Незбагненно – п’ятнадцять років.

Вівіан посміхнулася, так, начебто насупилася, зауважив Фергюсон, але все ж посміхнулася. Вона сказала: Я надто повільна, милий.

Однак не розумію. Яке відношення пустка має до мене?

Напевно, через світлину.

Яку світлину?

Той знімок, що його зробила твоя мати в твоєму дитинстві. Я придбала його, пам’ятаєш? І от останні три роки він висить на стіні в кімнаті, де я написала «Шардена». Тисячу разів дивилася я на це фото. Малий хлопчик спиною до фотокамери, кістлявий хребет, а смугаста футболка обтягує його хребці, витягнув худеньку праву ручку, долонею впирається в килим, а подалі на екрані Лорел і Гарді – на тій же відстані від тебе, що й камера від твоєї спини. Просто дивовижні пропорції. І ось ти, зовсім один на підлозі, застряг між цих двох відстаней. Втілення дитинства. Самотність дитинства. І що тут казати, як гляну на цю фотографію – думаю про тебе, про хлопця, з яким познайомилася в Парижі три роки тому, про того ж малюка, що колись був малюком з картинки, і от, якщо я так часто згадую тебе, мені важко не вважати нас із тобою друзями. Тому, коли Гіл написав мені й повідомив, що ти хочеш сюди приїхати, я мовила собі: Гаразд, тепер можемо стати справжніми друзями. Я розумію, це видається ексцентричним, але так воно і є. Гадаю, ми цікаво проведемо час, Арчі.

Квартира на другому поверсі була велетенською, chambre de bonne на шостому – навпаки. Унизу сім величезних кімнат, нагорі – одна маленька, і кожна з тих семи була заставлена меблями, торшерами, встелена персидськими килимами, увішана картинами, малюнками, світлинами – і книги, книги повсюди в хазяйській спальні й кабінеті, і вздовж однієї стінки у вітальні, просторе помешкання з високими стелями, де все сприймалося простим і просторим – кімнати