Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

Окрім «Теогонії» (Theogonia) та «Робіт і днів» (Erga kai hemerai), під іменем Гесіода збереглась невелика епічна поема «Щит» (Aspis), або, як ще називають її, «Щит Геракла» (про боротьбу Геракла з Кікном), що, з відповідними генеалогічними екскурсами, є наслідуванням відповідного опису щита у вісімнадцятій пісні Гомерової «Іліади». Втім, авторство Гесіода ставлять тут під сумнів чи загалом заперечують, за винятком самого початку поеми, що видається фрагментом втраченого твору «Каталог жінок», який називають ще «Ehoie» (А чи як та…), від характерного зачину кожної окремої частини про жінок, які, хоч і смертні, від богів народили героїв; цей твір, вочевидь, був продовженням «Теогонії». З античних джерел відомо, що Гесіод написав ще «Поради Хірона» (Cheironos hypothekai), де в стилі дидактичної поеми викладено мудрі повчання міфічного кентавра Хірона, а також низку інших, що загубились у давнині, поетичних творів.

II

Щойно мова про походження родів, генеалогію, чи загалом світу, космогонію, в уяві постає розлоге родове дерево, а далі — дерево життя, світове дерево; серед тих дерев, з прадавніх ритуальних пісень, — і наш явір, а на нім «три голубоньки», які раду радять, як «світ поставити»… Та «постава» світу, вертикаль велетенського дерева, що єднає три видимі світи: суходіл, море й небо, а ще, десь у глибинах землі, й темний Тартар, — це дуб із Вергілієвих «Георгік»: як високо верхів’ям сягає етерних висот, так глибоко, своїм корінням, проникає у Тартар (II, 291–292); яскраве відлуння — в С. Руданського («До дуба»): дуб, що сягає коренем «пекла», а вірхів’ям — «у небо заглядає».

У персоніфікованому, антропоморфному космосі Гесіода, у тому розлогому «дереві», — химерно переплетені гілки різних культур, тож у його розгалуженнях можемо зауважувати ознаки справді вселюдського космогонічного дерева. Тут, зазначають дослідники, — уявлення багатьох інших народів, передусім стародавнього Сходу, про походження богів і світу. В Гесіодових міфологічних візіях знаходимо виразні паралелі у хетських, вавилонських, перських, індійських, навіть японських та полінезійських міфах. Спільним було прагнення пояснити, як поставав світ, і визначити у ньому місце людини. А ще — виявити спільні, що неабияк дивує, а подекуди майже однакові, елементи цього міфа.

Ось чому саме Гесіод привертав і досі привертає увагу численних дослідників, насамперед — філологів. Найвідоміший серед знавців творчості Гесіода — англійський вчений Мартін Вест. У першому, присвяченому «Теогонії» томі, чи не найповажнішому виданні творів Гесіода (459 с.), — лише вісім відсотків тексту припадає на сам твір; усе інше — скрупульозні, всебічні наукові дослідження творчості автора «Теогонії» та «Робіт і днів».

Ознайомившись з українською версією поетичних творів Гесіода, читач матиме загальну уяву про теогонічні, а водночас, й космогонічні візії давнього грека, про постать першого епічного співця, що апелював передусім до широких верств незаможного суспільства, про людину, яку боляче вражала несправедливість, позбутись якої людство не може, хай скільки б тисячоліть не рухалось воно просторами «широкодорожної» землі, ба, вже й самого космосу.

А ще, озираючи епічні сцени, читач матиме нагоду подивуватися вмінню античного автора зображати монументальні, наче з кам’яних брил витесані, міфічні постаті в дії — розгортати, на все небо, полотна титанічних змагань, у які втягнено всі світові стихії, — мовби відлуння давноминулих чи передчуття майбутніх, воістину космічних, бойовищ чи катаклізмів, — втілювати у слово видива, які надихали покоління майбутніх майстрів різця, пензля, стилоса. Хтозна, чи без таких-от, як у Гесіода, сцен міг би, скажімо, й Лукрецій через низку століть вписати у свою поему ось такі гекзаметри: «Так у високості — хто не дививсь на них? — піняві хмари / ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба / різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, / то наче хиляться гори могутні — й одвалені брили / котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно…»

III

Подив — ось що спонукало давніх греків до думки, отже, й до поетичної творчості (думка й образ у ті часи були єдиним). Подивляли землю, що під ногами, водну стихію, яку людина Середземномор’я завжди мала перед очима, подивляли — зоряне небо над головою: Гея, Понт, Уран… Високі божества, нижчі за «рангом» божественні сили, всюдисущі демони (Р. 122)… Увесь Космос, в усіх своїх видимих і невидимих виявах, — живий, персоніфікований, такий незбагненний у своєму розмаїтті, а водночас — єдиний, інакше, по простому кажучи, «не тримався б купи»… «Поезія — наче картина», — скаже через тисячоліття Горацій. Цією «картиною» у Гесіода є міфічний образ світу. У «Теогонії» поет вперше взявся за цю воістину грандіозну справу — звести воєдино всееллінські й місцеві беотійські перекази про походження богів, теогонію, і пов’язати їх із космогонією — розповіддю про походження світу.

Знання ж, як і всі інші, матеріальні, блага, — від богів. Отож, спочатку — заспів поеми, звернення до Муз (1-115). Одразу ж, у загальній картині поеми, — окремі динамічні «кадри»: жвавий танець Муз довкіл джерела й вівтаря їхнього батька — володаря Зевса; їхні хвалебні співи цьому ж верховному Зевсові-егідодержцю й іншим богам. А що кожен із них, бог чи богиня, наділені, як уже згадувалось, орнаментальним епітетом, то водночас — бачимо їх: Геру, Зевсову жону, що в золотосяйних сандалях, яснооку Афіну, промінного Феба, стрілометну Артеміду, з вигнутими віями Афродіту (іноді таки годі сконструювати відповідний епітет), земледержця Посейдона…

А ще у зачині — найважливіші концептуальні штрихи у тій картині світу: Зевс, міццю здолавши Крона-отця, із громом у правиці владарює на небі. В упорядкованому світі, здобувши верховну владу, переможець розділив між богами усе по правді: кожен отримав належні йому почесті. Він і земних володарів має в своїй опіці: ті з них, хто справедливий, кого полюбила Калліопа, найстарша серед Муз, переймають від них хист красномовності (накреслений тут ідеальний образ володаря — у різкому контрасті з «володарями-дарожерами» у «Роботах і днях»).

У рамках епічного — й земне: зелені схили Гелікона… Гесіод, який випасає овець… Музи, що вручають йому лаврову гілку — вдихають у нього «дивну до віщого співу жагу» (генеза нашого «натхнення»; у Франка — «вітхнення»)… Отож, у самому зачині поеми