Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

П'ятеро хлопців, точно старших за нас, голосно сміються і показують один на одному якісь прийоми, наче в спортзалі.

Всі, як на підбір: високі, симпатичні, у гарній формі, видно, що займаються спортом.

Я не звикла витріщатися на людей, але чомусь не можу відвести погляду від цієї компанії. Особливо від одного…

Хлопці трохи заспокоюються і майже всі замовляють собі каву. Розплачуються й без заминки ідуть просто до нашого столика.

Всередині все стискається від хвилювання.

Та що це я так напружилася?

Вони ж бачать, що столик зайнятий, пройдуть повз. Але ні…

Вони підходять і, присунувши ще два стільці, тому ще не вистачило для всіх, сідають біля нас.

— Привіт, дівчатка, я Андрій.

— А ми вже думали, що перерва буде геть нудною, — хитро усміхається хлопець навпроти.

Симпатичний, трохи худорлявий, світле коротке волосся, прямий ніс, темні очі та пухкі губи.

Він не відводить погляду від мене, і це бентежить.

— Привіт, я Ніка, — простягає йому руку дівчина.

Усмішка її говорить про симпатію, і хлопець це точно помічає.

— А це Саша.

Ну от, і про мене не забула.

— Я Артур.

— Назар.

— Матвій.

— Дуже приємно познайомитися. Ярослав, — каже хлопець, який сидить біля Ніки.

Саме на нього я найбільше звернула свою увагу.

Щось у ньому зачепило.

Він трохи східної зовнішності, засмаглий, темне волосся, вузькі губи та очі, які на сонці здаються зеленими. Гарний. Дуже. 

Він дивиться мені в очі — і стає ніяково.

— То ви перший курс? — питає хлопець, який сів біля мене.

Здається, Артур.

— Так, — радісно відповідає Ніка.

Вона чудово почувається у цій компанії, а от мені зовсім не комфортно.

— І який же факультет? — питає Ярослав, не зводячи з мене очей.

— Фінанси та банківська справа, — відповідає дівчина, на що хлопець усміхається.

— А твоя подруга говорити не вміє? — його губи розтягуються ширше.

Та яка йому різниця, хто відповів на запитання? Нервую і відчуваю, як щоки заливає фарба.

— Просто вона трохи соромиться, — виправдовує мою поведінку Ніку.

Та краще б вона мовчала.

Хлопці пирскають від сміху. Всі, крім Ярослава. Здається, я бачу в його очах цікавість, а може, мені здається.

Невеликий у мене досвід спілкування з хлопцями.

— Отже, ви прийдете на нашу вечірку, — дивиться на нас по черзі Назар.

Він трохи нижчий ростом за інших, каштанове волосся, акуратний ніс і бісики в очах.

— Звісно! — мало не підстрибує Ніка, а я вирішую промовчати.

Хай говорить за себе. Я нікуди не збираюся.

— Ніко, нам час, — підводжуся з місця.

— Кішечці набридла наша компанія? — питає серйозно Ярослав.

— Не хочу запізнитися на пару.

Розвертаюся і йду до виходу. Чую, як за мною швидко йде Ніка. 

А хлопці починають сміятися.

— Ну, ти чого? Гарно ж сиділи, — ниє дівчина, коли ми виходимо з кафетерію.

— Нам ще аудиторію потрібну знайти треба.

— Ой, і нудна ж ти, — опускає голову дівчина і плететься за мною.

У нас за розкладом ще дві пари: політологія та менеджмент і маркетинг.

Першу лекцію читає сувора жінка років п'ятдесяти. Світле волосся спадає до плечей каскадом, губи підведені ніжною помадою і трохи нафарбовані очі. На ній костюм темного кольору, спідниця і піджак. У руках товста тека, з якої викладач вішає на дошку таблиці з потрібною інформацією сьогоднішньої теми.

Слухаю уважно і стараюся конспектувати кожне слово. Чомусь я боюсь цієї жінки. Ніколи не любила суворих вчителів.

Другу ж лекцію веде молода симпатична викладачка років тридцяти п'яти. Гарне, кучеряве волосся спадає по плечах. Пухкі яскраві губи постійно показують усмішку, а теплий погляд під склом окулярів допомагає розслабитися.

Тому, зробивши кілька нотаток у конспекті й відкинувшись на спинку стільця, просто слухаю жінку.

— То ти підеш на вечірку? — шепоче біля мого вуха Ніка.

— Я ж казала, що не збираюся йти.

— Але Ярослав… — хмуриться дівчина.

— Що Ярослав?

— Ти йому сподобалася.

Сподобалася? Та з чого вона взяла? Ми ж майже не говорили. 

Але слова Ніки відгукуються десь всередині теплом.

— Не говори дурниць, — роблю байдужий вигляд.