Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Франческа. Володарка офіцерського жетона 📚 - Українською

Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

395
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Франческа. Володарка офіцерського жетона" автора Дорж Бату. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 114
Перейти на сторінку:
Тільки вперед!»

І знову я трохи не вмер. «Чуєте, як ревуть двигуни на орбіті?» — дражнився із нас професор Рассел. Чесне слово — вони й досі гудуть у моїх вухах!

Тоді, зізнаюсь, кожна зміна була для мене суцільним стресом. Порівняно з процесом коригування траєкторій та орієнтації космічних апаратів усі телевізійні прямі ефіри разом узяті здавалися мені дитячими розвагами. 

Тепер я отримую від кожної зміни задоволення, бо бачу реальний результат нашої роботи.

У глибокому дитинстві — було мені тоді років сім-вісім — мій Учитель, старий буддійський монах Чімітдорж-лама, вчив мене, малолітнього дурня: «Не жалійся на пусту миску, якщо в голові пусто, не жалійся на пусту юрту, якщо пусто в серці, не жалійся на невдале життя, коли не зробиш того, що здавалося неможливим!» 

Учителю, пробач, я аж тепер зрозумів сенс цих слів.

Отже, ми працюємо в одному з командних центрів і опікуємося супутниками та різним залізяччям, що літає по навколоземних орбітах. Ми працюємо вдвох із напарницею, яку звати Франческа. Командним центром керує старший офіцер Баррел, якого можна впізнати по густих, наче в моржа, вусах. А ще в нас є янгол-охоронець — професор Рассел. Він навчив нас усього, що ми знаємо, і слідкує за тим, щоб ми з Франческою не наламали дров. А ми можемо.

Словом, професор Рассел радше наш вихователь і нянька. А ми діти. Попри те, що мені незабаром стукне сорок, а Франческа ще й близько не добралася до віку Христа, на базі нас так і кличуть — «діти».

А ви знаєте, що розробники супутників і ті, хто ними керує, теж вважають їх своїми дітьми, підопічними і, взагалі, живими істотами?

Знаєте, звісно, бо я вже писав про кульгавого Містера Щасливчика. Щасливчик — це телекомунікаційний супутник. У нього не працював один двигун орієнтації, через що процес його повертання на орбіті зі звичайної процедури перетворювався на складну математичну задачку і танці з шаманським бубном — за легендою, Щасливчик не повертався, якщо з ним попередньо лагідно не поговорити[1].

Уявіть собі, що кількасот фунтів високотехнологічного заліза та композитів не просто обертаються навколо Землі або разом із Землею, а живуть, зосереджено переміщуються, працюють і вмирають. За них хвилюються, із ними розмовляють і за ними, як за живими істотами, також плачуть бородаті суворі дядьки й ніжні дівчата.

У середньому сателіт на геостаціонарній орбіті живе від 15 до 20 років. Це залежить від орбіти, умов експлуатації і, головне, — від запасу пального (переважно гідразину, рідше — ксенону, який використовують для іонних двигунів) та стану акумуляторів.

Акумулятори періодично дозаряджаються від сонячних батарей, але в жорстких умовах космосу вони також мають свій ресурс. Живитися тільки від сонячних батарей неможливо, бо сонце видно не завжди, а живлення потрібно безперебійне.

Що ж відбувається? Як помирають сателіти? Як їх хоронять?

Раніше частину сателітів просто бездушно залишали на орбіті. Купою холодного заліза оберталися й обертаються вони навколо Землі, поки через відсутність корекції (те, чим ми з напарницею займаємося щодня) не сходять з орбіти, загрожуючи іншим сателітам та кораблям.

Саме так 10 лютого 2009 року російський військовий супутник Космос-2251 зіштовхнувся з американським супутником зв’язку Iridium-33. Космос-2251 був запущений на орбіту ще 1993 року, але через два роки роботи його з невідомих причин законсервували.

Цілі чотирнадцять років мертвий, ніким не керований Космос-2251 вагою 900 кілограмів блукав навколо Землі, змінюючи свою траєкторію під впливом опору атмосфери та сили земного тяжіння, щоби потім на висоті 789 кілометрів зі швидкістю 42 120 км/год десь над півостровом Таймир зіштовхнутися із супутником зв’язку Iridium-33. У російського супутника була повністю відсутня система маневрування. Тобто коригувати його орбіту було неможливо. Це те саме, що їхати по автостраді, коли в автомобілі заклинило кермо.

Після цього прикрого випадку розробники серйозно задумалися про систему керованого сходження сателітів з орбіт.

Тепер під час запуску в паливному баку резервується об’єм гідразину (або іншого пального), достатній для безпечного сходження супутника з орбіти. Низькоорбітальні супутники (з орбітами висотою десь до тисячі кілометрів) вводять в атмосферу, де вони й згоряють або падають у спеціально відведеному несудноплавному районі Тихого океану.

Середньо- та високоорбітальні супутники виводять на так звану орбіту захоронення, або «космічний цвинтар». Для геостаціонарних супутників вона розташована на 235 км вище за геостаціонарну орбіту. Для виходу туди потрібно значно менше пального, ніж для затоплення в океані. На такій орбіті покійний супутник повільно дрейфуватиме в західному напрямку відносно поверхні, оскільки його орбітальний період стане більшим за період обертання Землі.

Саме така доля очікує й Містера Щасливчика, ресурс якого невблаганно добігає кінця через те, що один корекційний двигун вийшов із ладу… Досі ми ще не бралися за таку делікатну справу, як відправка сателіта на вічний спочинок.

І я не знаю, хто востаннє увімкне двигуни відважного Щасливчика. Чи це будемо ми, чи інша зміна в іншій Flight Control Room, чи його інженери з Локхід Мартін — Стів і Джейк…

* * *

— Джорджіо, я зараз тобі щось покажу, тільки ти нікому! Нікому не скажеш потім! — Франческа озирнулася навколо, щоб переконатися, чи ми самі. 

Деколи наше минуле містить чимало сюрпризів для наших близьких. Це можуть бути і кістяк у шафі, і безневинні милі подробиці. А інколи в минулому ховається геть інша людина, про існування якої ніхто з теперішніх рідних і друзів навіть не здогадується.

Франческа сіла біля мене і простягла смартфон. На екрані було заведено відео — запис якоїсь спортивної трансляції. Якісна картинка, забитий глядачами спортивний зал. Ось камера взяла великим планом якусь чорняву дівчинку із короткою зачіскою і великими очима. Маленька дуже зосереджено витягувала носочки й розминалася, мабуть, готуючись до виступу, й не усміхалася, але очі в неї були веселі. 

«Знайомі очі», — подумав я. Ось маленька вийшла на поміст. В руках у неї були булави. І тут я почув із вуст коментатора знайоме ім’я й епітет: «Зірка серед юніорів». А потім побачив титр.

— Матко Боска, Франческо, та це ж ти! Ти — гімнастка?!

— Тихіше, Джорджіо, чого ти ревеш, як бізон?! Так, це я!

Маленька красиво стала в позицію, зазвучала музика, і Фран… (дуже незвично називати цю юну спортсменку на ім’я) і юна гімнастка почала виступ. 

— Скільки тобі тут років?

— Тринадцять. 

— Ти без окулярів, я тебе не одразу впізнав!

— Та ну! Ти подивися на ці короткі ноги, їх важко не впізнати!

— Та нормальні ноги! І зачіска коротка — волосся так смішно стирчить!

— Ага, я ненавиділа довге волосся — воно завжди за все чіплялося, по деревах було незручно лазити.

А тим часом юнка на відео впевнено крутила сальто, сідала на шпагат, підкидала й ловила булави.

— Стривай, це ж професійна гімнастика, — сказав я. — Та й тринадцять років… 

— Я добре почала, перейшла в юніори категорії «А», але в наступну категорію, із якої добирають в олімпійську збірну, я не потрапила.

— Чого?

— Якщо чесно, то набридло. 

— Просто так взяла й усе покинула?

— Так, просто одного дня не з’явилася на тренування.

— Але коментатор сказав, що ти зірка…

— Я була одна з найкращих! — Франческа скромно потупила очі.

— Набридло?

— Гімнастика почала відбирати в мене забагато часу. І мені це не сподобалося.

— А батьки?

— А що батьки? Це моє життя!

Зазначу, що примусити Франческу щось робити або нав’язати їй свою волю майже нереально. Вона

1 2 3 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Франческа. Володарка офіцерського жетона"