Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

251
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 101
Перейти на сторінку:
вози. Ще ось трохи і прийдуть сусіди. Всі вони знають, що малий Шеремета відходить завтра “на училіща”. Ніяково отак не прийти і не поговорити напослідок... А так, знаєте, людина живе, як живе, як Бог вкаже, як там доведеться. З дня на день, а там і роки минають... Це все-таки не проста річ, що отой Федір вигадав. Заманулося йому післати сина і так зробив.

Старий Миколай Жив’юк, добрячий товариш і Федорів сусіда, “цього не дуже то похваляє”... Воно то, як-не-як, а куди там вже нам, мужикам. Бог сотворив людей так: ти є пан, родився паном і ним будь. А ти є знов мужик, родився мужиком для гною і будь вдоволений. Старий Миколай має гарні сірі в яблуках коні, а це куди більше варте, ніж витрачатися на хлопчиська, що відбивається від ґрунту та йде тинятися по світі, мов той блудний син, що і про нього піп у церкві читає. Ні, ні... Старий Миколай ніколи такого не похваляв і похваляти не буде.

Але все-таки цього вечора він приходить перший. Ще сонце не встигло сісти, як він вже простав з поля. — Дайбоздровля! — і подає свою тверду, куцопальку, мов прач, долонь, а потім крутить жовтими, як бурштин, пальцями цигарку з листа якоїсь священної книги і димить махоркою. Чого більше простій людині треба?.. Хвала Богові...

Розмовляють... Є про що. Про сівбу, про погоду, про врожай. Не нова це матерія, але вона ніколи не старіє. А коли вже стемніло, і Василь одводить на подвір’я коні, всі йдуть за ним. До них навинувсь ненароком Данило... Все більше розумів. Незабаром прийде й Никанор... Слово за слово... Про се і про те... Хтось там почув щось “з казет”. Всі заходять до хати, а останнім входить Василь. Він ще мусів обчистити начиння, занести коням на ніч, напоїти їх, підстелити свіжої соломи. А тепер він, як зовсім дорослий дядько, кожному тикає брудну руку і вітається “дайбоздровля”... І дядьки вже всі знають, що то тут сьогодні діється. Вони тут зовсім непрохані, але це не значить, що вони прийшли сюди тільки заважати. Ні. Вони прийшли щось сказати, щось послухати. Ось Василь при всіх скидає запітнілу сорочку. Мати наливає до ночовок теплої води і кладе кусень рябого мила. Іншим разом вона б того мила отак не поклала. Мило потрібне до білизни, а не на те, щоб вмиватися, але то вже сьогодні такий день. Василь недаремно вимиває не тільки носа і біля носа, а й голову, і спину, і під похвами, все то він вимилює так, ніби хоче лишити тут весь бруд і вийти у світ чистим. Залишаються тільки при ньому мозолі на руках, смага на обличчю... Але їх уже ніяким милом отак просто не змиєш...

Мати готує вечерю. Спідниця підтикана, рукави позакачувані, голі руки виглядають, як дві копистки. Такі вони гніді та сухі. З-під очіпка вибивається кілька пасм сивастого волосся. Але вона не має на все часу. Син завтра йде отуди десь, Господь знає куди, треба йому щось спартолити. Якогось там коржа з білої муки, якихось розбити пару яєць... Хай хоч раз поїсть того ліпшого. А то все чорний хліб, та чорний хліб... Та огірки, та цибуля, та іноді той шматок сала... Господи, Господи... Такі витрати, що страх один... Але що ж зробити? Раз треба, то треба...

Так, школа то велика річ. Миколай Жив’юк сам того не “похваляє”, але що тут скажеш? Все-таки то велика річ. Туди отак не підеш, як до корчми. Зайшов, сів і сидиш. Там треба знати, що й до чого. Чоловік мусить там фасон показати... І чобота вичистити, і носа, як слід, хустинкою витерти...

— От, приміром, коли я був на службі... Мій офіцер каже мені: у тєбя, Ніколай, рукі, как граблі... — І Миколай показує свої руки. — Що ж, кажу... Мужик родиться з такими руками, а піп з іншими. Кожний має свої руки... Хто до чого... Мені треба гній возити, то добрі мені й такі...

— Та ти, каже він, хоч вимий їх... Ні, нащо, кажу, мило тратити. Я краще за ті гроші пачку корішків закурю... А коли помру, то чорт тільки ногою тупне, як побачить такого. Навіть до пекла не приймуть...

— Но, но... Воно так і не так, — озивається Данило, і на цьому кінець. Більше він не сказав, що є так, а що не так. Миколай подивився на нього і каже далі: — У святій євангелії написано: у поті лиця твого будеш їсти хліб свій. Сам Бог так сказав. І я вам кажу: найсолодший той хліб, що їсться у поті лиця.

— Но, то звєсно, — буркнув байдуже Никанор.

— Звєсно, — підтакує Миколай. — Так... А чи всі це хочуть сповняти прикази Божі і закони, написані на небесах... Я ото їздив за більшовиків, і гагітатор мені каже: Богові!.. А що тобі, каже, Бог ковбаси чи чоботи дасть? А я йому кажу: я молюся не для пищі тілесної, а для духовної... Ага. Ти, значить, каже, не хочеш работать... А я йому показую свої руки. На, дивись, сучий пасинку!.. Хто не хоче работать, я чи ти... У тебе руки білі, а у мене чорні... Я Бога шаную і так роблю, як він сказав... Ми, каже, за трудовой народ! А я йому на те: за трудовой, щоб самим не трудитися. От, кажу, легше носити оту люшню, оту твою винтовку, ніж день махати косою... Я бачив, як тягали Виноградова, бо в нього були білі руки, а спрашується: чому не тягали того безбожника, що мав також білі руки? Виноградов усе-таки дохтор. Це знає всяк... А тамтой?..

— Та, то звєсно, — буркнув знов Никанор. Миколай дивиться по черзі на всіх. Він шукає співчуття на свої слова. Він дивиться також на Василя, як той сидить при миснику і спокійно вечеряє, ніби всі ті розмови не про нього. А хочеться Миколаєві знати думку того вченого хлопця. І Миколай переводить на інше.

— Н-ну, а що там по казетах? — питає він зниженим голосом. Василь не відповідає відразу. Треба й собі поважний тон втримати...

— Та, — каже він, не дивлячись на Миколая, — ніби мають бути вибори... До польського сейму...

— Е, — махнув рукою Миколай. — Не вірю я, щоб тая Польща вдержалась... — Не мала, як кажуть, баба

1 2 3 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"