Читати книгу - "Прерії Арктики"

Мій човен не міг вмістити такого суттєвого продовольчого запасу, тому більшу частину його я навантажив на плоскодонки Компанії Гудзонової затоки, захопив із собою харчі, яких вистачило б на тиждень. Цей вантаж і спорядження для табору додали човну необхідної стійкості на воді.

УНИЗ ГОМІНКОЮ РІЧКОЮ З МАНДРІВНИКАМИ

18 травня ми сіли до чудового човна, якого я назвав «Енн Сетон». Атабаска вже цілком звільнилася від криги й стала судноплавною. Караван із тринадцяти плоскодонок із вантажем і командою з шістдесятьох осіб, індіанців і метисів, вийшов із гавані форту одночасно з нами. Попри сильний зустрічний вітер, ми попливли на північ зі швидкістю три з половиною милі за годину.

Метиси теревенили французькою та індіанськими мовами крі й чіпева, але коли їм хотілося добряче вилаятися, припиняли своє солодкозвучне белькотіння та переходили на енергійну англійську — її різкість і брутальність вимови, плюс достатня кількість барвистих епітетів, мабуть, вдовольняли давню потребу мешканців Великої Пустельної Землі.

Удень наш човен випередив караван. Ми причалили до берега та взялися готувати вечерю, і тут я отримав (укотре!) урок.

Прилетів комірцевий рябчик, влаштувався на освітленому сонячними променями стовбурі поваленого дерева, затарабанив крилами. Ховаючись, я підійшов ближче. Рябчик зник у лісі. Тоді я встановив фотоапарат за вісім футів від колоди, протягнув тросик завдовжки 25 футів і зачаївся. Хвилини за три птах повернувся, розпустив крила просто перед камерою, але, на жаль, техніка не спрацювала. Щойно я вийшов із укриття, рябчик зник і більше не з’являвся.

Пропустив щасливу нагоду — нарікай на себе. Звідтоді ми не раз чули барабанний дріб цього птаха, але то сонце розташовувалося занадто низько, то рябчик сидів у густій тіні, то нам дошкуляли комарі, роблячи неможливим спокійне спостереження, — щасливий випадок, як завжди, не повторився.

Ми припливли до індіанського поселення Пеліканів Волок, перебралися через величезні брили криги, нагромаджені на березі. Проходячи звивистою стежкою вздовж вігвамів, я раптом помітив удалині на дереві щось біле. Вирішив, що то заєць, який втрапив у сильце, підійшов ближче, та з подивом побачив здохлу домашню кішку — вкрай рідкісну в цих краях істоту. Перед нею, ревниво переводячи погляд із мене на свою здобич, сиділа охляла від голоду рись. З собою я мав лише фотоапарат — довелося повернутись до човна по рушницю. Рись, як і раніше, блукала зокола. Не думаю, що вона наважилася б напасти на дитину в селі, але все-таки рись хижак. Я вистрілив — і вона без жодного звуку впала.

Це був мій перший постріл за багато років — і єдиний за всю подорож.

Потім я карався муками сумління, але двоє старих індіанців були на сьомому небі від щастя, коли отримали хоч трохи свіжого м’яса. У них давно боліли животи через грубу солонину, а м’яса худої рисі їм вистачило на три дні. Шкіру й череп звіра я відіслав до Американського музею.

Оскільки я споряджав експедицію, мені довелося бути її організатором, географом, художником, майстром на всі руки й навіть (мимоволі) лікарем. Я озброївся пігулками, пластирями, бинтами та проносним сильної дії, був готовий надати першу й останню допомогу потерпілим. З настанов нашого домашнього лікаря я твердо засвоїв, що головне в лікуванні — поважність у поставі, шляхетна стриманість у проявах емоцій і абсолютна впевненість у собі під час розмови з пацієнтом. У стислому вигляді його лікарське кредо звучало так: якщо ти не знаєш, що з хворим, не виказуй цього, а починай із очищення шлунка.

Ця проста істина вкупі з запасом ліків здобули мені неймовірну популярність. Моя лікарська слава, а разом із нею, на жаль, і практика були нетривалими, адже я лікував зовсім безкоштовно.

Індіанці й метиси зверталися до мене зі своїми хворобами та зцілювалися завдяки вірі в лікаря.

Якось прийшов індіанець і поскаржився, що в нього зламана нога, на яку впав тягар. Потерпілий кульгав, спираючись на плече друга. Стопа потемніла й розпухла, але я переконався, що кістка ціла: він міг ворушити пальцями й повертати стопу.

— Тобі стане краще за три дні, а за тиждень ти будеш цілком здоровий, — заявив я з непохитною впевненістю. І почав масажувати хвору ногу. За індіанським звичаєм, при цьому слід було наспівувати якусь пісню, і я вирішив, що для лікувальної процедури найбільше підходить за ритмом індіанська пісня «Купі-Купі» — вона й стала моїм шаманським наспівом.

І ось за допомогою нескінченної «Купі-Купі» та холодних ванн для ніг мій пацієнт майже видужав за три дні, а за тиждень був уже здоровий. Але на Півночі люди мають особливий дар складати небилиці. Незабаром Атабаскою пройшла чутка, що в індіанця була зламана нога, а я вилікував її всього за три дні. Не сумніваюся, що за рік-два розповідатимуть, що в нього була зламана шия, і не в одному, а в кількох місцях.

ЛЮДИНА НА РІЧЦІ

Вранці 26 травня команда плоскодонок влаштувала щось на кшталт страйку. Веслярі вміли вдавати ревних християн, які шанують неділю, коли їм це вигідно. Вони твердо вірували в те, що працювати в неділю — гріх, але пити й грати в карти можна.

Макдональд, головний лоцман, хотів, користуючись тим, що рівень води на примхливій річці піднявся, сплавитися миль на двадцять униз за течією до порогів. Веслярі ж, рясно присмачуючи свою мову англійською лайкою, твердо стояли на своєму — робота в неділю добром не кінчається, це, мовляв, не раз перевірено. Вони тужно розсілися під деревами, дістали карти й узялися до гри. Програвали готівку, майбутній заробіток, одяг, дружин — усе, аби тільки догодити Господові та насолити Джонові Макдональду.

Джон не сперечався. Він сів у човен, який слугував і за плавучу кухню, прихопив усі продовольчі запаси й кухарів і поплив до стромовини. Не минуло й п’яти хвилин, як ревні християни покидали карти й на дванадцяти човнах, які залишилися, вже старанно виконували всі команди лоцмана. Джон був незворушний, але очі в нього сміялися.

Команда не образилася за свою поразку — навпаки, він миттю виріс у її очах.

Удень ми розбили табір ледь вище порогів. Увечері я зійшов на пагорб і з висоти