Читати книгу - "Судні дні, Нагорняк Володимир"

. (Ні-ні, я піднявся.) Сам собі раз на місяць віриш — ось йому, — показую пальцем на дохлого директора,— повірив, довірився, так він два роки моєї праці зчавкав!
— Сідайте!   —  бачу:  трохи  знітилася  молодичка,  але  задзюрчав  телефон  — виручив. Бере трубку, а звідти — голос. Я недобачаю, ти знаєш, але чую добре, добре чую. Засміявся голос та й каже:             -— Як він тебе, га?!                                                                                                                                          — Слухаєте— — відповідає-запитує суддя.                                                                                — Та слухаємо... — ще голосніше сміється голос.
Хвильку зачекавши, суддя посерйознішала, продовжує:
— У вас є самовідвід?
— Немає, — кажу, ага, не підіймаючись.  Ну, забув, забув...  
— Вставайте,  коли відповідаєте! Ви не на базарі!
—  А хто сидить на базарі, Іване Івановичу?
— Це вона, треба розуміти, образно, Федоровичу, образно.
—  А-а, це вона так образно... А далі що?
— А ви  знаєте чи,   —  продовжує  суддя,   —  ("Вставайте,  коли до вас суддя звертається!!!"),— що ваш позов незаконний...
—  Виходить, що це тобі той дохлий директор погріб копав, а не ти на нього два роки горбатився?! Виходить так...
—  Та говорив і це. Але я їй про діло, а вона мені про козу білу…
   Недочуває чи (не може бути — молода ще), не бажала дочуватись чи (та мабуть!). Каже, що на протязі трьох місяців після звільнення, заяву потрібно було подавати, позов. У них тепер такий закон імається...
— Імається?..І що, Іване Івановичу, нічого-нічого?
— Як це нічого?! Ноги самогоном розтирати буду,а що залишиться з тобою на пару за здоров'я народної правди в народних судах вип'ємо! І у неї, мабуть, болять ніженьки.Болять, тьху!, болять, Федоровичу, болять...
ХЕРСОН: ПЛЮЮ НА КИЇВ  
або
ДЕЩО З МІСЦЕВОГО ВЕРБЛЮДСТВА
(Идаропне оповідання)
              Можете зразу, з розгону, заперечити факт існування верблюдів                         на Херсонщині. Брехня: не було, нема, не буде!  Звідки тут, як такому, верблюдоводству взятися, коли вже навіть про вівцеводство, — а скільки там тої вівці?, — говорити починаємо забувати. Помилочка, через буквенну неуважність: не верблюдоводство, а верблюдство. Близько за звучанням; коли ж дивитися глибоко-глибоко, то за значенням далеко-далеко.                                                                                                                  Херсонські верблюди — люди: дві руки, дві ноги, голова і т.п... До того, доз­вольте зауважити, не просто якісь там люди, як ми з вами, середньостатистичні, а люди при порт­фелях, при владі тобто. Втім, про все по порядку. Близько, кілометрів років п'ятнадцять від осьдечки, загорілася моя Херсонщина педагогіч­ним скандалом. І добряче-таки загорілася: сіячі розумного-доброго-вічного вимагали чесно зароблену зарплату — бачите, не сіялося безкоштовно уже їм. Вимагали!..                   Аж дійшов дим до Києва, до столиці аж, аж учули їх тодішні пан Потойбікстойченко, учули, і сказали:                                                                                                                                 — Добре. Та надішлю я тому Херсону мільйон гривень! — ага, так сказали,  сам чув, і не про­сто так сказали, а і надіслали, і перевірили: подзвонили з Києва особисто учительсь­кому страйкому:                           —           — Ви мільйон одержали?! – запитали.
— Ми, — херсонський страйковий комітет відповідає, — мільйон одержали...

 Х-ха-а! Ми! А чи ті це ми?! Покажи-кажи... Верблюди херсонські тут як поназбігалися, як розплювалися...        Аж сльози на очах — чи за народ так запереживали, чи від пльову: — Такі не ви одні, — виструнчили страйковий комітет, — ви не одні такі,  а, скажімо, медики, а... а... а...
             Акали більше місяця. Патріотично, але небезкоштовно. Худий київський мільйон, перебігши площу біля облвиконкому до одного з банків, поливав місцевих акальників дебелим процентним дощичком повний місяць, і ще-ще-ще... Зрозуміло: така всенародно любляча політика, на грані фолу, довго продовжуватися не могла.
 Молодий Верблюдик (осанка "без мене світ застигне", інтелекту­ально дупель пусто, з відчайдушним пльовом, за що і взяли у верблюдство) серйозно рознервувався:
— Та нас же всіх повиганяють!!! — шепотом закричав молодий Бувалому          Дво­горбому Верблюду.
— Не панікуй!!! Хто?!
— Київ...
— Та плюю я на твій Київ! Йому не до нас. Ну, найбільше — пожурять, ага, та й то не тебе. А премію з процентиків цибриш?..
 
      Страйком же продовжував шукати справедливість. Полетіла ще одна депеша в Київ. Пишуть: одержали — не одержали... Дехто з учителів, — так-так, з учителів, — навіть вибухнув крамолою:              "Ну, тепер порівняють уже горби нашим верблюдам!.."
 Заметушилися і верблюди. Успішно поділивши процентики по кишенях, зрозуміло, по своїх, — взялися за членування і тіла того-таки невгамовного київського мільйона:                                                                                                                                                   — Як ділити?
— Медикам — сповна.
— А школи?
— Хто мовчав — усе, решті — решту.
 
        І відповідь на депешу прийшла, не забарилася. Спокійна-спокійна, аж спати хочеться, як день у серпні. Самі тодішні вельмишановні пан Потойбікстойченко (доб­ра людина, дай, боже, йому здоров'я від усіх херсонських педагогів та довгих років життя) прислали ще півмільйона гривень.
Молодий Верблюдик (як швидко перший горбик вималювався!) радості не приховував:
— Скінчилося!..
— Добре, коли добре! Учись, поки я живий та при владі! — відбасив йому в лад Бувалий Двогорбий верблюд.
— А що, коли все наладиться?!  — бовкнув Молодий Верблюдик.
— Роз 1 2 3 Завантажити цей текст Інші твори цього автора:Кіт-забіякаЗагадки дядька Володьки з ХерсонаПідручник совістіМетелики першого Всесвіту (збірка)Метелики першого Всесвіту (книга друга)Ще 22 твори →Дивіться також:Біографія Володимира Нагорняка