Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Війна у натовпі 📚 - Українською

Читати книгу - "Війна у натовпі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Війна у натовпі" автора Дмитро Олександрович Корчинський. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 86
Перейти на сторінку:
Рубали зубилами, тупими сокирами, шліфували цеглиною: єдину "болгарку'' хтось вкрав у начальника інженерної служби. Зірку треба було закріпити на іншій плиті із заглибленням під неї, яке теж викресали в бетоні. Трибуна трималася, як піраміда. У пустелі її ніщо не спроможне зруйнувати, хіба що вибух. Вона і до сьогодні підноситься над плацом.

У такій справі головне — це правильний вибір будівельного матеріалу. В принципі я не поділяю "теорію руїн" Шпеєра, за якою не можна використовувати залізобетон для культових споруд. Один з прикладів марноти людських зусиль — цегла. Теоретично в умовах пустелі випалена цегла не підвладна часу. Однак на практиці ми пересвідчились, що сіль спроможна роз'їсти її повністю і напрочуд швидко. Стіни туалетів у солдатських казармах руйнуються за кілька років, не переживають п'ятирічний вік.

Казахи гидують мешкати в кам'яних будівлях. З довічного вони будують тільки мазари й мавзолеї. Мазар — це невеликий чотирикутний паркан навколо могили. Самі казахи у вірі не тверді, хоча обрізати їх почали ще з часів Тамерлана. Навіть улеми і мулли у них, як правило, узбеки або татари. Скажіть, яка користь від мулли в юрті? З усіх давніх звичаїв мусульманського обряду казахи зберегли вірність лише обряду похорону. А от святі місцяКоли в 1972 році з пустелі почали виселятися німці, депортовані туди Сталіним, вони залишили по собі оброблені поля, сади, виноградники й ошатні будинки під черепичною покрівлею. Продати їх було просто нікому. Німецький порядок захищали підпільні сили самооборони з лютими вівчарками. Казахів, що надто наближалися до їхніх поселень, могли справді вбити. Тож німців вони смертельно боялися і називали їх "фасистами". Лячно поводились вони і перед дунганами або корейцями, які також могли, не дуже роздумуючи, замордувати казаха. А ще їх дивував звичай корейців їсти собак.

Коли, зрештою, казахи зайняли німецькі поселення, вони витравили своєю худобою поля і баштани, повирубували дерева, запустили овець у будинки, що одразу ж перетворились на окотні кошари, а на подвір'ях гордо поставили юрти. Через рік, як непотріб, бо дощів там обмаль, розібрали дахи і пустили на паливо всі дерев'яні частини. Зважаючи на їхню звичку відкрито відправляти свої природні потреби, невдовзі все навкруги було сплюндрованим і загидженим, немов тут пройшлися полчища Чінгісхана.

Спілкування з казахами збагачувало досвідом. Вони називали мене "жолдаз бастиком " (товаришем начальником), віддаючи належне моїй формі капітана, посаді коменданта гарнізону і дільничного уповноваженого місцевої міліції. Під моїм контролем знаходилася територія, що за площею дорівнювала половині Чернігівської області. Та, мабуть, ще більше мене поважали через свиту, машину ГАЗ-66, товмача-узбека, водія та двох охоронців з кулеметом РПК. Казахи були у захваті від сигнальнихвогнів та барабанного магазина до кулемета. Аксакали захоплено цокали язиками, особливо коли я наказував казашці напоїти в'язнів. У кузові під тентом була клітка.

Під час "бігового сезону" — навесні і восени — дезертири в степу йшли на звук поїзда. В пустелі його чути кілометрів за тридцять. Дехто втрачав напрямок і, страждаючи від безводдя, сам біг за машиною здаватися. Та не всі дезертири були налаштовані мирно. Траплялися серед них і агресивні шибайголови, особливо грузини й інші "особи кавказької національності". Такі захоплювали окремі кочів'я, об'їдали мирних казахів, гвалтували казашок. Самі казахи ставилися до цього лиха стійко, а їхні дружини — "апи", що, як правило, мали з десяток дітей, особливою чутливістю до таких справ не відзначалися.

Крім добре відомих традиційних причин, дезертирство провокувала й місцева специфіка неустанних стосунків. Особливо серед військових будівельників, де постійно спалахували бійки на грунті міжнаціональної ворожнечі. Підпалювались бараки, переможену сторону били безжально. Ті, кому пощастило врятуватися, а таких було небагато, шукали найнедосяжніших притулків. Якось начхім полку протравив покинуту шахту хлорпікрином, аби винищити собак, що розплодилися в підземеллі. Яким же було наше здивування, коли з-під землі вибралася і кинулася врізнобіч ватага брудних обірваних людей. Солдати спіймали одного з них, явно азіатського походження. Залишки військової форми засвідчували його приналежність до будівельників.

— Ти хто?

— Салябон.

— Чому тут опинився?

— Льомом били.

Він показав розбиті пальці. Взимку будівельники мешкали в наметах на сорок місць. В них панував лютий холод. "Діди" і "пахани" тулилися навколо пічки польової кухні, що працювала на солярці, інші — по закутках. Оскільки прогріти намета жодною "буржуйкою" неможливо, умільці винайшли спеціальну конструкцію із труби великого діаметра, яку нарекли "ялиночка". Відра солярки вистачало на ніч, піч розжарювалась і не коптіла. Сам намет згорав ущент хвилини за три. "Ефіопи" вибігали звідти перелякані, але обгоріти не встигали. Від намета залишалися тільки матраци і смердючі палені шинелі, як відомо, вони не горять — лише тліють. Це була вже не "дідівщина", а невідомо що.

— Будеш погано служити, відправимо до стройбату, — лякали ми солдатів.

Вперше в житті я бачив замполіта роти у званні прапорщика. Хоча зустрічалися прапорщики навіть на посаді ротного командира. Хто був бригадиром у "зоні", залишався бригадиром і в загоні. Були містечка будівельників суцільно "чеченські" або "вірменські". Насправді ті ж "зони", хіба що без колючого дроту.

Одного солдата років двадцяти шести пускали в басейн для офіцерів завдяки його екзотичному вигляду: весь він, від нігтів рук до нігтів ніг, був розмальований татуюванням. Пускали з однією умовою — купатися голим. В його обіймах фотографувалися. Подивитись на нього приходили навіть баби з "воєнторгу", яких, здавалося, вже не було чим здивувати. Та й вони шаленіли в захваті від зображення мухи на члені солдата. Що вона символізувала, я по своїй наївності не знаю й досі.

Якось зайшов у "тифозний барак". Лежить один з гепатитом, увесь жовтий. На столі замість ліків — кусень ракетного кабелю. На оплітці ножем вирізьблено: "Пар-політробота".

— Я зарізав одного, — зізнається будівельни-грузин.

— Як зарізав?

— Ножем.

— А чому прийшов до нас?

— До дому не дійду — далеко. А ці заріжуть. Тож краще до вас.

Телефоную до прокуратури. Ті ні в яку:

— Ти хочеш навісити на мене це гімно. Викинь його з майданчика. Ще раз візьмеш не нашого, приїду з перевіркою.

Він так чіплявся руками за грати, що ми ледве вибили його з камери. Потім спробував заховатись за лазнею, та й звідти його викурили за стрільбище, і він подався на звук поїзда. Ми дали йому хлібину, аби не помер у дорозі. Як на загал, народ був паскудний.

Траплялися й справді незбагненні випадки. Одного разу солдати принесли з солончаків наскрізь об'їдений сіллю автомат "калашникова". Проведене розслідування не принесло жодних результатів.

У системі було

1 2 3 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна у натовпі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війна у натовпі"