Читати книгу - "Війна у натовпі"

Валерій Бобрович (Устим)

ІНДОКИТАЙ

Якось взимку 1991-92 рр. я познайомився з Юрком Романцем на з'їзді українських військовослужбовців. Тоді я погано знався на тонкощах "діаспорної" вимови і сприймав його за галичанина. В буфеті за чаркою чаю зайшла мова про колишні часи. Мій новий знайомий обмовився, що побував у В'єтнамі.

Слід зазначити, що в ті роки національної ейфорії розплодилося надто багато українських "комбатантів". Старше покоління любило наголошувати на своїй приналежності до УПА, молодші задовольнялися "локальними" конфліктами у країнах третього світу. Не дивно, що до слів мого знайомого я поставився з дещицею недовіри. Тим більше, що служив він буцімто у "бригаді морської піхоти". Як відомо, ані радянської морської піхоти у В'єтнамі не було, ані в самій морській піхоті тоді не існувало брига — амі полки. Коли я виклав це своєму vis-a-vis, він аж скипів:

— Як це не було! А в Данангу хто був?

Лишень тут до мене дійшло, що співвітчизник служив в іншій морській піхоті — американській, яка справді боронила Дананг під час знаменитого весняного наступу північних в'єтнамців у дні свята Тет у 1968 р. Крилата фраза US Marines — "Аби утримати Кхе-Сан, нам потрібні тільки боєприпаси, свіжі бинти та боби" — тоді облетіла весь світ. Через чотири роки потому моя доля також виявилася пов'язаною із Данангом, хоча й дещо іншим чином.

Влітку 1970 р., по закінченню морехідного училища, мене цілком несподівано викликали до якогось штабного будинку в Одесі. Тоді у воєнно-морському флоті гостро відчувалася нестача офіцерських кадрів з ряду спеціальностей. Багатьох моїх товаришів уже "замели" — дії флотського начальства в цьому напрямку тоді анітрохи не відрізнялися від практики британського королівського флоту часів війни з Наполеоном, коли капітанам бойових кораблів дозволялося на власний розсуд знімати з торговельних суден будь-яку частину команди. Наслідки не змусили на себе довго чекати. У квітні-серпні 1977 р. кораблями прокотилася хвиля заколотів, що назавжди зафіксувалася в історії, як "вільний вітер у Спітхеді".

Я не мав ніякого бажання розлучатися з принадами закордонного плавання. Минав 1970 рік, і "залізна завіса" міцно утримувала радянський народ всередині кордонів СРСР. Тому я твердо вирішив чинити спротив. Каперанг у кабінеті, по-діловому покопирсавшись у моїй анкеті, прямо запитав, як я ставлюся до того, аби вирушити добровольцем у В'єтнам. Почувши негативну відповідь, він, схоже, не дуже — то й здивувався:

— Добро. Йдіть до секретаря і пишіть заяву.

— Яку заяву?

— Про звільнення з флоту. За власним бажанням. Боягузи нам не потрібні.

Мрія про "загранку" згасала на очах. З відчаєм — не воювати ж насправді — я виклав останній, цілком самогубний у плані кар'єри, аргумент:

— Мій дід був репресований як ад'ютант Петлюри і польський офіцер.

Формулювання в довідці про реабілітацію, зізнаюсь, викликало у мене деякий сумнів: як це "ад'ютант Петлюри" і водночас "польський офіцер"? Кадровик, схоже, теж поділяв мої сумніви. Він щось там промугикав у стилі "син за батька не відповідає", і колесо закрутилося. В русі бюрократичної машини багато що нагадувало дію добре відлагодженого конвейєра смерті: якщо потрапив у його коліщата, годі сподіватися зіскочити звідти. Певне, ті ж почуття володіли жертвами репресій. На щастя, у нас була одна безсумнівна перевага — ми могли пити скільки влізе.

Отак невдовзі я опинився у приміщенні, напханому особами підозрілого вигляду. Вхід, або краще сказати вихід, охороняв автоматник. Як водиться, командири кораблів і берегових частин під виглядом надання "інтернаціональної допомоги" поспішали позбутися найбільш непутящих, в основному через їхню пиятику. Контингент підібрався "кінчений". Схоже, його геть не бентежила перспектива відправки на війну. Принаймні, настроїв типу "Прощавай, Ревелек, нас убивати повезли" (В. Пикуль) не спостерігалося. Таємниця розкривалася просто: здавши документи і натомість отримавши довідку, найбільш пропащі кинулися "в загул". Вони справедливо вважали, що краще пересидіти за гратами в міліції, аніж опинитися під смертельним вогнем. Та не все вирішувалось так просто: за адміністративні порушення власників довідок міліція воліла не затримувати.

До В'єтнаму нас допроваджували в якості воєнно-морського гарматного м'яса. Якби справа відбувалася лише в акваторії порту, доречнішим був би інший вираз — ибам на корм. Практика масового засилання воєнних радників, коли, як це було в Ефіопії, кількість радників перевищувала чисельність офіцерського корпусу країни, межує з відкритим військовим втручанням. Досвід Кореї, Куби, Конго, Заїру, В'єтнаму, Ефіопії має свою специфіку розв'язання кадрових проблем: починають "мести" всіх підряд. Хіба це жарт — набрати 11 500 тих, хто палко бажав вирушити в Ефіопію на війну*.

Зазвичай радянських військових радників добирали з великою ретельністю. Ще в двадцяті роки в академії РККА був створений східний факультет, на якому, а також в Інституті народів Сходу, готували фахівців для роботи за кордоном. Радянсько-китайський конфлікт багато в чому пояснюється тим, що Сталін робив ставку на Гоміндан, у який вкладалися величезні кошти, адже більшість генералів-мілітаристів одержали освіту в СРСР. Таємними операціями в країнах третього світу відав воєнний відділ ЦК КПРС, що керував діяльністю ГРУ і Першого головного управління розвідки КДБ, а також підготовкою командного складу РВСП.

Радників підбирали з усіх видів збройних сил і родів військ. Як правило, начальники політвідділів звертали увагу на випускників зі звичайних сімей, які закінчили училище з відзнакою. Новоспечених лейтенантів відправляли до поганеньких частин, де їх "вели" років з п'ять, спостерігаючи, як ті долають труднощі служби. Оскільки для воєнного відділу ЦК тупість радянських генералів не була таємницею, їхню присутність за кордоном прагнули обмежити якомога меншим числом радників при вищому військовому керівництві країни. Основну ж масу радників складали офіцери у званні підполковник — полковник, з досвідом командування на посадах командир полку — начальник оперативного управління. Вони добре зналися на своїй справі, та проблема полягала в тому, що у тубільців про це були свої власні уявлення. Це була інша війна.

У Москві нас оселили в інтуристському готелі. Видали цивільний одяг — білі сорочки і темні штани.

Виходити з готелю не дозволялося, міліція на вході, як і персонал у ресторані, щодо нас одержали відповідні розпорядження. Годували непогано, але спиртного не подавали. До речі, в цьому пункті програми організатори "гастролів" припустилися серйозної помилки: у нас забули відібрати гроші, а з офіціантом завжди можна домовитись, до