Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

У Івана спаленіли щоки і шия, а Максим вибухає ще гучнішим сміхом, гладить себе по бороді, чорній, наче сажа, по пузатому череву, очі його блищать змовницьки. Нічого дивного, що зітхають по ньому всі дівки від Цергової до Магури[7], та й старші баби, що вже в головах повинні все поскладаним мати, хихотять коло нього, наче молоді кізки.

Яблука тверді, чудово кислі, бризкають липким соком. Із саду святої Параскеви[8], говорить Максим. Дозрівають під сонцем швидше, ніж тут, на землі, бо літо на небі довше і спекотніше. А в Параскевиному вирію, в тіні глибокій, наче море, але позначеній сонячними цяточками, вигріваються святі дівчата.

— Дівчата? — дивується Іван.

Ага, дівчата. Ті, що цнотливими паннами померли. Лежать там голісінькі, наче лісові мавки, а сонце пестить їхні молоді перса, аби ті дозрівали, як належить. Так говорить Максим, а Іван палає сильніше, ніж ті яблука, тож парох шкірить зуби: гей, малий, малий, не про те йдеться, щоб споглядати на тих панн жадібним оком, але про те, щоб красі дивуватися й Божому промислу в тих вустах, грудях та стегнах. Бо тіло дівки нагадує про Господа.

Іван киває головою — і що більше він не розуміє, то сильніше киває. Але Максим Сандович за життя небом ходить і зі святими Божими розмови веде, тож, напевне, краще відає.

— А чи малював ти що останнім часом? — змінює тему чорнобородий ксьондз.

— Та небагато. Татусеві тре’ допомагати, худобу доглядати…

— Татусеві допомагати! Четверо вас удома, хлопці як дубці.

— Крейди та фарбок немає…

— Зайди до мене у парафію, то я тобі знайду. Крутиш, Іване. До видіння справ та до писання ікон дав тобі таланти Спас, Господь. Як хочеш, то таланти примножуй; не хочеш — то в землю зарий. Між тобою та Богом це справа, й зась Максимові до цього. Ну, зостань здрави[9]. З Богом, — плескає хлопця по плечу, встає, клацає пальцями, із хрускотом розпрямляє спину та йде собі геть. Іван проводжає очима його темну згорблену постать, що простує широкою полониною, а потім зникає в гущавині лісу.

Над світом витає запах сонця, трав та сухого коров’ячого кізяка. Небо широке, наче церковна баня.

* * *

Іван познайомився з Максимом минулої зими, коли той прийшов у дім Мровлів на коляду. Бо попередній парох під час душопастирського візиту в один із заїздів перебрав із паленкою, і знайшли його лише вранці в рові, штивного та такого промерзлого, що коли поставили його сторч у бабинці церкви, то танув він зо два дні. Тільки після того його і поклали в домовину.

Старий Сємьон Мровля спочатку вовком споглядав на нового молодого ксьондза, чорнявого, наче циган: чи не стане він дівок баламутити, бо мужик — це, звісно, мужик, мусить, а в Сємьона окрім чотирьох синів було ще три доньки. Але швидко виявилося, що на волоокі погляди Мровлянок Максим уваги не звертає. До того ж ґречний він і пошани сповнений до сивої голови, а випити вміє й при тому не напивається, не вариводить та підлоги не заригує, що часом ставалося з його попередником. А підкорив він старого Мровлю, коли, як освятив кожен куток хати, взяв від Сємьона мішечок крейцарів, перерахував, вийняв два грошика та сховав у капшук, а решту віддав господареві.

— Спасу Богу аж стільки не треба, а у вас, батьку, доньки на виданні.

Сємьонові аж заціпило, бо старий парох, хай би скільки отримував, завжди бідкався, що мало.

Наприкінці священник обмінявся з кожним словом, навіть з Іваном, який був найдурнішим.

— А ти? Як сі звеш? — спитав, сідаючи на ослінчик.

— Ім’я маю Іван Сємьонович Мровля, — швидко вичавив із себе хлопець, стаючи струнко й нервово споглядаючи на Сємьона, який грізно супив брови.

— До школи ходиш?

— Не ходжу.

— Задурний він для школи, — буркнув Сємьон.

— Молишся, Іванку?

— Молюся. Отіче наші, іже єсі на небесіхи…

— Досить, досить. Що любиш робити, Іванку?

— Пасти корівок люблю, — Іван дивився не на священника, а вглиб кімнати, де над головою Сємьона збиралася грозова хмара.

— А ще що?

— І кізок, і гусей пасти люблю. У полі люблю допомагати. Сіно на луках згрібати. Гній вивозити люблю, — перераховував хлопець. Піт стікав йому обличчям та скрапував з довгого носа.

— А образи? — Максим вказав на вервечку невеличких малюнків на припічку: одні на дощечках, інші на сірому пакувальному папері. Були там пейзажі з коровами та конями, і хатки, і Богоматір з Дитинкою, і святий Юр, який топтав дракона.

— Мої, мої, — Іван гордовито, півником, випнув груди, незважаючи на те, що батьківські очі починали метати блискавки.

— І ти сам оте все намалював?

— А сам. Найбільше на папері люблю малювати або на полотні, лем оте полотно тре’ спочатку вимочити та свинячим салом нашмарувати з крейдою. Як висохне, то кольори так краще тримаються й повільніше блякнуть. Іно зара’, зимою, малювати нема як.

— Та закрий пащеку, не мороч голови отцю Максимові! — розсердився Сємьон.

— Тихіше, Сємьоне. А чому ж зимою малювати нема як?

— Бо фарбок нема, — Іван заблимав здивовано. — Літом є жовта з шафрану та синя з волошок, лем тре’ добре висушити. Як змішаєш, виходить зелена. Спершу я намагався зелень із різних трав витискати, але завжди жовкне. Іно не знаю, звідки червону брати, бо червінь з буряків блякне, з пелюсток маку стає фіолетовою, а з вишні — чорніє. А зимою нічого не росте. А що висохле — те тьмяніє. Ну і немає фарбок. Вугликом лише мазати можна, лем не все вдасться вугликом намазати.

— А чому ні?

— Як це чому? Вуглик чорний. Дерево можна без листя намалювати або коня вороного. Але людину вже не можна, бо навіть циган не зовсім чорний. Вугликом ніч можна намалювати. Останнього разу я ніч кавою малював.

— Кавою?

— Ано, кавою. На папері свічкою ялинки накреслив, а потім на те кави з цикорію вилив. І та кава по всій картинці сі розлила, лем не там, де я спершу свічкою мазав. Отаке вийшло, ось.

Максим узяв Іванів малюнок та якусь мить крутив його в руках.

— Прийдеш, Іване, до мене відразу після Нового року, — промовив нарешті. — Не станеш вже варити фарбу з трави.

* * *

— Не станеш варити фарбу з трави. Будеш ікони писати.

Так сказав Іванові Максим Сандович. Рано навесні, ледве зелень торкнулася полів, узяв він хлопця у свою