Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Автор цієї книжки Семен Старів (офіційно Старов) народився 27 квітня 1916 року[1] в селі Вергуни[2] на Черкащині, в селянській родині Митрофана Старова і Анастасії, з роду Коваленків.

Життя у рідному селі за часів НЕПу, колективізації та голоду 1932-1933 років він описує в книжці «Страта голодом». Головна її тема – як його село і його родина пережили голодомор, причини, перебіг та наслідки цього голодомору.

Для читача, якого цікавить дальший життєвий шлях автора, подаємо його короткий опис.

Батько Семена Старова, свідомий українець і довголітній голова сільської управи, загинув у в'язниці під час більшовицької революції, але осиротіла родина під опікою матері якось перебула страхіття голоду початку 30-х років і Семенові навіть удалося здобути середню освіту.

Та Семен, жвавий на розум і гордий юнак, прагнув омріяної вищої освіти, хотів вирватися з села у ширший світ. За допомогою добрих людей та приятелів і завдяки своїм здібностям він був прийнятий у 1933 році до педагогічного інституту в Києві й успішно закінчив його з дипломом учителя історії.

Однак учителювати йому довелось недовго. У грудні 1939 року почалася радянсько-фінська війна і його покликано до армії, а саме до відомої 44-ої стрілецької дивізії (у складі Червоної Армії), укомплектованої з українців. В її лавах він воював у Фінляндії аж до закінчення тієї короткої війни в березні 1940 року.

Про перебіг самої війни та переживання українців-вояків і долю 44-ої дивізії, яка була майже дощенту знищена, Семен Старів написав свої спогади, пізніше друковані в еміграційній пресі; повніший варіянт цих спогадів залишається поки що в рукопису.

Після радянсько-фінської війни цю дивізію реорганізували, доукомплектували, і Старів далі служив у її лавах, коли їй наказано було зайняти Басарабію в червні 1940 року. З нею він опинився на фронті, коли Німеччина напала на Совєти в червні 1941 року. Там він потрапив у полон. І про ці всі воєнні події Старів готував цікаві особисті спогади, збирав різні матеріяли, дотичні до теми...

Як військовополонений, Семен Старів опинився в Німеччині і перебував там у цьому статусі аж до закінчення другої світової війни в 1945 році. Коли його звільнили з полону, він вирішив не повертатися на «родіну» і проживав у Німеччині до 1949 року, до часу виїзду в Америку.

Крім військовополонених і «остівців» (вивезених на працю до Німеччини), у цій зруйнованій війною країні опинилися тисячі вихідців з усіх куточків України. Ті, які добровільно не повернулися назад на «родіну», і ті, яких насильно не виловлено й не повернено туди, оселилися тимчасово, до виїзду в інші країни, в так званих «ді-пі»-таборах, тобто таборах для переміщених осіб – «D.P.» (displaced person – по-англійському).

У цих таборах дуже швидко наладналося українське життя: культурно-освітнє, релігійне, політичне, літературне, мистецьке і т.д. З'явилась українська преса, школи, літературно-мистецькі гуртки.

Семен Старів повністю поринув у цей вир. Хоч він уже студіював історію в німецькому університеті, ширячи там правду про Україну, в нього таки знайшовся час для праці в новостворених українських організаціях. Він став генеральним секретарем СУЖу (Союзу Українських Журналістів), а також головою контрольної комісії цього союзу. Крім того, його призначили керівником відділу інформації при ЦПУЕН (Центральному Представництві Української Еміграції в Німеччині). У цих ролях він виступав по радіо, давав інтерв'ю, складав протоколи, звіти, заклики, а поза тим – писав статті до української преси на літературні, політичні й історичні теми. Є в його активі також оповідання, переклади. Увесь цей письменницький доробок він дбайливо зберіг, за його словами, «для майбутнього історика», бо це «матеріяли, що висвітлюють життя і діяльність української еміграції в Німеччині».

Вже тоді Старів носився з думкою написати спогади про голод в Україні 1932-1933 років, хоч книжковий формат ще неясно вимальовувався в його уяві. З того часу залишились тільки два оповідання, включені до цієї книжки як окремі розділи.

Опинившись 1949 року в США (а саме в Каліфорнії), Старів працює фізично і водночас вступає (через рік) на історичний відділ Каліфорнійського Університету в Лос-Анджелосі.Тут він стає дуже популярним серед професорів та студентів як «гордий українець», що при кожній нагоді, в писемних працях, у виступах і розмовах наголошує окремішність української нації від російської, відкриваючи очі багатьом американцям, які, за малими винятками, ще й тепер не бачать різниці між українцями і росіянами.

І тут, у Лос-Анджелосі, Семен Старів, хоч переобтяжений студіями та заробітковою працею, бере участь у громадському житті – і українському, і суто американському. Нема ніякої змоги перелічити й назвати всі його промови, доповіді, статті до газет з усіляких святкових нагод, звернені до української громади. Він дописує й до англомовних часописів, зокрема як рецензент іншомовних (слов'янських) книжкових новинок. Усі ці витвори його плідного пера перейняті патріотичним духом, любов'ю до України, турботою за її долю, закликом до єдности і боротьби за самостійність.

Тож не дивно, що після закінчення університетських студій у 1954 році Український Конґресовий Комітет Америки посилає його до Сан-Франциско як свого делегата і промовця на ювілейну сесію Організації Об'єднаних Націй у червні 1955 року – з тим щоб звернути увагу вільного світу на визвольні змагання українського народу.

Та найважливішою подією в житті Семена Старова було те, що його запрошено викладати українську мову до щойно тоді (того самого 1955 року) заснованого українського відділу в Інституті Мов Департаменту Оборони США у містечку Монтереї (Каліфорнія), що лежить на узбережжі Тихого океану. Тут він замешкав з родиною на стало, вийшовши на пенсію в 1986 році, після 30 років праці в згаданому інституті. У ньому Старів викладав українську і російську мови наперемін, бо український відділ двічі закривався (тепер він знову існує).

Семен Старів був взірцевим інструктором; він дістав багато нагород і відзнак. Цей монтерейський період життя Старова був, мабуть, найплідніший. Семен Старів став співавтором