Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен 📚 - Українською

Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

29
0
10.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ключ від Позасвіття" автора Карін Альвтеґен. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 24
Перейти на сторінку:
боку височіла вежа. Її шпилястий дах завершував флюгер у вигляді дивної тварини, схожої на змію з рогами.

Мама прокашлялася.

— Ну, це таки… унікальний будинок. Справді… незвичайний.

Лінус окинув поглядом ряд темних вікон. Щось зловісне висіло над цим будинком. Два високих вікна з обох боків від чорних вхідних дверей робили будинок схожим на монстра, що причаївся у хащах.

Краєм ока Лінус помітив якийсь рух і глянув на вежу. Штора на вікні поворухнулася. Мабуть, хтось із кімнати спостерігав за ними.

Цієї миті відчинилися вхідні двері. З будинку вийшла жінка у вигадливій блакитній сукні й черевичках на підборах. Її висока зачіска скидалася на велику булочку.

Лінус і мама вийшли з машини й пересадили Ліннею в інвалідний візок.

— Ось так, серденько, — погладила мама Ліннею по голові. — Тут ми проведемо літо.

Генрієта Рубенлев належала до тих дорослих, для яких дітей не існує. Вона привіталася з мамою, та навіть не глянула на Лінуса й Ліннею.

— Що ж, сад трохи заріс, — суворо сказала вона, — але це неважко виправити.

Вона швидко глянула на годинник і зайшла в будинок. Мама з Ліннеєю пішла слідом.

Лінус зупинився на сходах і подивився на високу траву. Корчасте дерево виросло зі старої теплиці з розбитими шибками. Щупальця плюща розповзлися по землі, як пліснява на гнилому фрукті.

Хлопчик почув із будинку владний голос Генрієти.

— Внизу нещодавно був ремонт, місця тут для вас достатньо. Дуже раджу не ходити нагору — дерево місцями трухле, й підлога може не витримати, тож я не гарантую, що там безпечно.

Лінус зайшов у будинок.

— Але я бачив якийсь рух у вежі. Там штора ворушилася! — зауважив він.

Генрієта глянула на нього так, ніби щойно вперше помітила.

— Ні, хлопче, ти не міг такого бачити. Там багато років нікого не було.

Мама скуйовдила йому волосся.

— То був просто відблиск сонця.

Лінус завмер. Невже йому справді здалося? Ні, це неможливо.

Він роззирнувся. Стіни величезного холу оббиті темними дерев’яними панелями. Нагору вели широкі сходи з різьбленими перилами.

— Який чудовий будинок! — усміхнулася мама. — То тут жив ваш брат?

— Так, — коротко відповіла Генрієта. — Для будинку недобре, коли він стоїть покинутий. Тому я і дала оголошення.

— А де зараз ваш брат?

Генрієта на мить стисла зуби.

— Вільгельм — неспокійна душа. Забагато читав. Чаклунство, чорна магія та інші нісенітниці. Він вважав себе великим вченим і збудував цей будинок для своїх ідіотських дослідів. І одного дня він поїхав. Просто зник, навіть не залишивши прощальної записки.

Вона зітхнула й поправила свою і так ідеальну зачіску.

— І весь клопіт звалився на мене. Аж поки він дасть про себе знати. Мені доводиться дбати про сімейний бізнес. Хоча змінилося не так і багато — від нього ніколи не було великої користі, — буркнула Генрієта.

Вона знову глянула на годинник.

— На жаль, я не можу все вам тут показати — мені треба встигнути на літак, а до аеропорту неблизько. Але ви матимете вдосталь часу, щоб оглянути будинок. Щодо ремонту, то я воліла б, аби ви почали з їдальні. Зробити більше ви навряд чи встигнете.

Вона холодно оглянула маму з голови до ніг і коротко зирнула на Ліннею.

— І ще одне. Можливо, я забула сказати про це, коли ми говорили по телефону. У будинку немає електрики — мабуть, щури погризли дроти абощо. Але холодильник і плита працюють від дизельного генератора, тож із цим усе гаразд. І я купила кілька гасових ламп, запалите й носитимете з собою. На цьому, здається, все. До побачення!

Генрієтині підбори процокотіли підлогою, а наступної миті двері за нею зачинилися.

Немає електрики. Лінус чітко побачив, як його омріяні години гри з «Плейстейшн» розтанули, мов дим. Попереду — безмежно нудне літо!

Мама підійшла до сходів, сіла на нижню сходинку й зітхнула:

— Вибач, Лінусе! Либонь, це була дурна ідея.

Вона схилилася і затулила обличчя руками.

Лінусові стало до болю її шкода.

— Та ні, мамо! Зовсім це не дурна ідея! — завзято вигукнув він. — Нам тут буде класно!

Він підійшов і сів на сходинку поруч із нею.

— Не журися, мамо. Все буде добре! Будинок дивовижний!

Мама ледь усміхнулася — усмішка навіть не торкнула її очей.

— Мій милий хлопчику, — мовила вона, — що б я без тебе робила? Вибач, здається, поїздка мене трохи втомила.

Але він знав, що річ не лише в поїздці. Не дивно, що мама втомлена. Дванадцять років вона доглядала Ліннею. Робила все можливе, щоб її життя було якомога кращим. Годувала її. Мила. Розтягувала її нерухомі руки й ноги, масажувала бездіяльні м’язи. Весь її час забирала турбота про Ліннею.

Тато витримав лише кілька років. Лінус ледве міг згадати, як їм жилося до розлучення батьків. Потім іще кілька років він тиждень жив із мамою, а тиждень — із татом. Вони робили багато цікавого — читали книжки, рибалили, ходили в музеї. Були разом. Хай там як, це був хороший час, хоч Лінус і почувався винним — мама й Ліннея залишалися самі, поки його не було. Але найгірше відбувалося тоді, коли батьки зустрічалися. Ці натягнуті посмішки… Жодного поганого слова, але мовчанка — така гнітюча…

Зараз у тата нова сім’я. Дружина й двоє здорових дітей. Лінус відчував, що батько все менше й менше згадує про нього. Турбота про нових дітей забирала все більше часу. Тепер Лінус уже навіть на тиждень не залишався у тата, лише іноді вечеряв з його новою сім’єю. Татові діти з гучним криком гасали навколо стола. Балувані діти, які звикли одержувати все, чого тільки захочуть. Лінус усе більше мовчав, а його ніхто й не розпитував. Ні про нього самого, ні про Ліннею. Якось нова татова дружина бовкнула, що Ліннею варто помістити до спеціального закладу, і мама могла б далі жити повноцінним життям. Відтоді Лінус її зненавидів. Що вона знала про Ліннею? Вона її ніколи навіть не бачила! Хлопчик думав, що тато якось заступиться за маму, але той просто відвернувся і промовчав. Тоді Лінус відчув ненависть і до нього теж.

Спустилася ніч. Усеньке небо над Тракеборгом усіяло зірками. Лінус ніколи раніше такого не бачив — у місті не бувало темно. Він вивіз Ліннею на ґанок, щоб показати їй цю красу. Хлопець добре знав, де яке сузір’я. Він нахилив візок назад, щоб сестричка теж могла побачити небо.

— Он там Лебідь. Ти бачиш? А це Лев, — показав він.

Лінус окинув поглядом небосхил. Зірки блищали, як діаманти на чорному оксамиті.

— А там Дракон. Схожий на паперового змія, правда? Але в давнину люди думали, що це величезне вогнедишне чудовисько. Знаєш, коли я був малий, думав, що сузір’я справді схожі на свої назви. І вірив, що всі легенди про них — чиста правда.

Несподівано йому стало сумно — він зрозумів, як хотів би знову опинитися в тих часах. Тоді йому жилося значно веселіше.

— Тепер я вже знаю, що ці зірки просто випадково поєднані у якісь фігури. Вони навіть не схожі на лева, лебедя чи дракона.

Вони ще довго стояли на ґанку, дивлячись на зорі, аж поки комарі так люто стали діймати, що хлопчик злякався — чи не

1 2 3 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"