Читати книгу - "Скіфська одіссея, Костенко Ліна"

Душа не б'є на сполох.
Порожніх слів намножилась лушпа.
І тільки час від часу археолог
якесь віконце в правду прокопа.

Наука вглиб, і праця титанічна.
Загадка, не розгадана здавен, —
чи це була експансія етнічна,
чи це союз споріднених племен?

Це люд місцевий чи це люди східні, —
у цьому вчені теж неоднозгідні.

Та тільки хто б на чому не спинився,
яких припущень ми б не спорудили, —

коли цим горам Київ ще й не снився,
тут люди вже на мамонта ходили.

Коли в лісах ревли іще буй-тури, —

Дажбогу сонце приміряло німб,
і люди чорноліської культури
жили, співали, сіяли свій хліб.

Які б тут не були стовпотворіння,
хто б звідки не накочував сюди,
а люд був корінний тут, бо коріння
в такому грунті глибоко сидить.

Тут землі щедрі. Тут річок без ліку.
Всіляки руди в надрах залягли.
І через те отак тут споконвіку —
життя і смерть на відстані стріли.

Які тут не прокочувались орди!
Яка пройшла по землях цих біда!
Мечем і кров'ю писані кросворди
ніхто уже повік не розгада.

Немає дат, немає фактів голих,
усе дійшло у вимірах легенд.
Але в курганах скіфських — не монголи.
На пекторалі — теж не Орієнт.

Повірить можна в будь-яку легенду.
Теорій напридумувать за трьох.

Не можна брати істину в аренду
і сіяти на ній чортополох.

В цілому ж скіфи — воїни, мужі,
ходили в битви, а не в грабежі.
І хоч було в них війська не мільйон,
не переміг їх сам Зопіріон.

Хоча був ласий до таких земель,
щоб їх перетворити на колонії,
не той Пилип, що з конопель,
а той Філіпп, що з Македонії.

Персидський цар, скоривши Вавілон,
пішов на них, — це був могутній Дарій.
Повівши військо степом напролом,
за тиждень був готовий на гербарій.

На цей раз скіфи одступали,
бо ворогів було як мли.
Ковтнули Дарія степами,
а потім вроздріб потовкли.

Були в бою несамовиті.
Носили панцирі і світи.
На литках поножі ольвійські,
шоломи часом іллірійські.

Варили бринзу. Ждали паші.
По сіль ходили в той же Крим.
А хто з одної випив чаші,
той був навіки побратим.

Щоб з'ясувати справи всі ці дальні,
символіці належне віддамо.
Поглибивши контрасти соціальні,
їм з неба впало також і ярмо.

Хто мав худоби тисячу голів,
а хто плуганивсь парою волів.

Були й раби. Рабами торгували.
І серед них філософи бували.
Наприклад, Біон був Бористеніт,
котрий любив на площі гомоніть.
І він був раб, і батько був рабом,
і довелось нелегко їм обом.

В порту почавши із соління риби,
він був засновник жанру діатриби.

Втонули в часі імена митців,
і те ім'я, що мало буть крилатим.

Колись було сім грецьких мудреців —
з них Анахарс був скіфом, паралатом.

Про скіфів добре згадував Есхіл.
В Гомера є, що скіфи — справедливі.
В цьому краю царів і пастухів
суворі люди, горді і вродливі.

Любили степ, і волю, і пісні.
Приносили присягу при вогні.

Стріляли з лука, билися мечами.
Зі списа їли здимлений шашлик.
Недаром "скіф" колись і означало —
суворий, грізний, воїн-степовик.

Послів приймали закордонних.
Царівен видавали за моря.
Також дочка царя Ассаргадона
була жоною скіфського царя.

Прибувши на тодішній бригантині,
в часи непримиренних ворожнеч,
вона йому, крім посагу у скрині,
везла од батька ассірійський меч.

Тому природно, що сусідній грек
не хтів би з ними розбивати глек.

Від цього мав прибутки немалі.
Торги були йому безперешкодні.
Бо амфори, прикопані в землі,
тримали довго вина прохолодні.

Він тут бував не раз уже й не два.
Базари знав — що де почім і скільки.
Вже навіть вивчив деякі слова —
як буде "хліб" і "здрастуйте" по-скіфськи.

Грек знав своє купецьке ремесло.
Міг одурити скіфа, не без того.
На древі рік, що в море проросло,
чув шурхіт листя срібно-золотого.

Але ж у них товарів тут завізно.
Все далі й далі гнав його зюйд-вест.
Він навіть бачив, як кував залізо
у скіфів царських велетень Гефест.

У них є все — пшениця, хутро, вовна,
і риба, й мед, і добрі води рік.
Вторгує грек, і подорож чудовна,
і є про що розказувать весь вік.

Бо як, було, він вернеться додому,
та як накличе всіх на рибу з Дону,
та як розкаже про свої пригоди —
сусіди всі дивуються три годи.

Хоч, звісно, йшлось не про облогу Трої,
і він купець, а зовсім не герой.
Але якби так рясно на героя,
то вже б давно не вистачило Трой.

Його грекиня теж не Пенелопа
і не чекала воїна з боїв.
Не бачив він кикона і киклопа
і в лотофагів лотоса не їв.

Але він теж не так собі гречин,
хоч взяв за душу невідомо й чим.

Чи що пролежав два тисячоліття?
Чи що на міф давно вже неполіття?

Чи що не простий, а Ольвійський гість
хоч дещицю про скіфів розповість.

От грек пливе і просто з інтересу,
бувало, зійде, глипне в далину.
Вівтар жертовний богові Аресу
такий там скіфи возвели, що ну!

Бо ж бог Папай був мирний бог на світі.
Вогонь домашній берегла Табіті.

Також красуня їхня, Аргімпаса,
на вечорницях била в тулумбаса.

Пастуший бог полохав перепілку,
з очеретини вирізав сопілку.

А бог Арес був богом над богами,
бо світ кишів навколо ворогами.

Тож навезуть возів стонадцять хмизу,
ввіткнуть меча та як підпалять знизу! —
аж гуготить багаття до небес.
Непереможний скіфський бог Арес! —
що в тім вогні присутній був як знак —
короткий меч, священний акинак.

Колись до них жили тут кіммерійці,
ті, що про них писав іще Гомер,
а щонайперш згадали ассірійці
в клинописах ще хтозна-яких ер.

Це був народ такої сили й гарту,
що їх ніхто подужати не міг.
Трясли Ефес, ходили на Урарту,
від них погиб і цар лідійський — Гіг.

Але і їх довів чи не до стресу
вогонь жертовний богові Аресу.

От кіммерійці здумали прощатись,
наслухані про скіфську силу й лють.
Одні вважали: — Треба захищатись! —
А другі: — Ні, вони нас переб'ють.

Одні казали, що не ступить ворог,
що треба землю захищать свою.
А другі: — Ет, ну що земний цей порох?
Ми знайдем інший в іншому краю.

Відтак дві групи, не дійшовши згоди,
зробились між собою антиподи.

Та, зброю повихоплювавши з піхов,
самі себе так встигли перебить,
що як прийшли вже скіфи, то вже скіфам
було, по суті, нічого робить.

Це, може, правда, може, півлегенди,
що має присмак крові й полину.
Так що такі й подібні прецеденти
восходять ще в глибоку давнину.

Лише прапам'ять долітає звідти,
перемиває золотий пісок.
Багато міг би розказати вітер,
але у вітру голос пересох…

Є тільки чутка (може, це й химера),
і є кут зору (може, й слушний кут), —
що греки, начитавшися Гомера,
його кіммерів поселили тут.

Насправді ж тут на узбережжях Лети
не кіммерійці населяли край,
а перша людність тут була — таргети,
отож і пращур їхній — Таргітай.

Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.
Проговорись, історіє німа!
Мав трьох синів, від них три скіфські вітки, —
одна запанувала над всіма.

А інші розселились до Дунаю.
Це був тоді фракійський ареал.
Десь в тих краях, пізніше, у вигнанні
Овідій серед гетів зимував.

Шуміли там смерекові верхів'я,
і звіздарі вивчали біг планет.
Орфей, до речі, також був фракієць.
Можливо, дак, але, можливо, й гет.

А грек пливе, а грек часу не гає,
і звідусіль на нього щось чигає.

А на гречині макова сорочка,
ще й чорний пояс, срібна оторочка.
Одна дріада, як сорочку прала,
того гречина на три тижні вкрала.

Були йому ще й гірші придибунки —
вовки, гієни, бійки і грабунки.

Було таке, що й згадувати страшно,
бо там у небі зоряно і пташно,
й кусаються, як люті упирі,
ще кіммерійські комарі.

Він також падав жертвою опінії,
що він лазутчик декотрих земель.
За ним в степах погналися Еринії,
натіпали із нього конопель.

Вже він вважав грекиню удовою,
волосся стало стовбула —

цариця з гострою бровою
на нього оком повела.

А вартові оружні, здоровецькі,
щось говорили не по-грецькі.

Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,
і так, і сяк пояснював на мигах.

Але його там вислухали сухо.
Просив, благав — ніхто не довіря.
Аж раптом хтось сказав там щось на вухо
опікуну маленького царя.

Маленький цар підняв свої клейноди.
І грека відпустили без ушкоди.

Грек уклонився, дякуючи гречно.
Сказав, що в жертву принесе бика.
А ще сказав, що хтів би доконечно
узнать ім'я свого рятівника.

Той усміхнувся і сказав ласкаво,
ще молодий, а вже був поліглот:
— Моє ім'я нічого вам не скаже.
Я мандрівник. І звуся Геродот.

Такі пригоди з греком тим бували
від птаства, від людей і від вовків.
Чей тільки з торфу ще не добували,
добудуть через двадцять п'ять віків.

От бідний грек! І треба ж було греку
так наражать себе на небезпеку.
Сидів би грек у хаті й коло хати,
поміг би жінці діток колихати.
Вставав би грек удосвіта в тумані,
ловив бичків у Бузькому лимані.

А він пливе. Йому іще далеко.
Пливуть віки, а він пливе й собі.
Пливе й пливе. — А ти ким був, лелеко? —
питає грек лелеку на вербі.

Бо древній грек хоч віку й молодого,
а знав, що світ складається із див,
що кожен є собою ненадовго, —
все хтось когось на щось перетворив.

Богиня Еос, скориставши владу, —
свого старого мужа на цикаду.

Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,
перетворив, пробачте, на корову.

А та трава, що в пальцях розім'яти,
то буде пахощ дивний і терпкий,
то це ж Аїд перетворив у м'яту
свою кохану Менту. Отакий.

І кожен камінь був колись створінням.
І все живе і дихає. А он —
задушена покрученим корінням,
кричить верба, як жрець Лаокоон.

Природа вся була жива для грека,
він чув її, як землю чув Антей.

У наших предків був тотем — лелека.
Чи не тому і носить він дітей?

Якби лелека голосом озвався,
то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

А у Дніпрі що риба, то білуга.
Зварити юшку манять острівки.
Велике Сонце над Великим Лугом.
Великий Сон Великої Ріки.

Пустельний простір, як душа без міфа.
Сопілку Пана уловляє слух.
Жона якогось царственого скіфа
зеленим шовком виткала цей луг…

Можливо, грека трохи дивували
суворих скіфів грізні ритуали.
Він, може, часом щось і не второпав,
а часом грек, бувало, й торопів.
У нього ж все — акрополь і некрополь,
а тут степи, — що неба, що степів!

Наприклад, їхній звичай похоронний.
Що б тут робив міфологічний дід?
Тут, може, треба декілька Харонів —
царя транспортувати на той світ.

Бо їде цар з рабами і скарбами,
царя везуть вози і шарабани.
Жертовна кров стікає з вівтаря,
ревуть бики, мекекають овечки.
І мертві слуги мертвого царя
тримають мертвих коней за вуздечки.

Страшне у скіфів дійство похоронне!
Ольвійський грек, бувало, похолоне.

Спочатку возять мертвого царя,
щоб сорок днів усі за ним ридали.
Рабиня, як зацьковане звіря,
тремтить, чекає, що її придавлять.

Мужів найкращих пробирає дріж.
Отак живеш, стараєшся, воюєш, —
обличчя дряпай, вухо собі ріж,
щоб кожен бачив, як ти пасіюєш.

Коли вмирає простий чоловік,
хіба ж затіють стільки камуфлету?
Меч, лук і стріли.