Читати книгу - "Скіфська одіссея, Костенко Ліна"

Ратище під бік.
Конини шмат. Підстилка з очерету.

Царя ж везуть, одягнутого в плис,
у захололій капсулі із воску.
Селера і товчений кипарис
зробили з нього мумію заморську.

На всі димки далеких кочовищ,
де по степах отари, наче хмарки,
щоб вибігали люди з таборищ
і похиляли голови номархи.

І, склавши честь, нападавшися ниць,
відбувши всі печальні ефемери,
у золотих оздобах багряниць
везуть царя в країну царську — Герри.

За ним ідуть на той світ, бо він цар,
наплакавшись у ті сороковини,
коханка, кухар, навіть новинкар,
що буде й там розказувать новини.

…Лежить коня загнузданий кістяк.
Намисто спить з єгипетської пасти.
Заклякли слуги на своїх місцях,
і раб лежить, де довелося впасти.

Підземний світ, і тлін, і німота.
В жертовних чашах ритуальний трунок.
Та на цареві зброя золота,
і меч, і щит, і войовий рихтунок.

Хто був той цар, і що в житті він встиг —
застигло, як в дзеркалах золотих.

Ще й колісницю звалять в той Сезам.
Насиплють горб такої височизни,
що аж не тенькне бронзовий казан
од грандіозних відголосків тризни…

Таке у скіфів похоронне дійство.
На чому згодом виникне злодійство.

Якісь дядьки, кошлаті, з клумаками,
в гробницях будуть чиркать сірниками.

Повзти на пузі в чорній темноті,
з кісток зривати бляшки золоті.

От цар лежить з рабинею якою,
лежить-лежить, урвавсь йому терпець, —
хап за плече кістлявою рукою,
так тут тому грабіжнику й капець!

Аж потім вже подвижники і вчені
взялись вивчать кургани височенні.
От розкопають ями та кар'єри
та й доберуться в царські інтер'єри.

Та так ішли все далі, й далі, й далі.
Було всього — з щитом і на щиті.

Через сліпучу призму пекторалі
тепер для нас всі скіфи золоті.

Бо як вони свій епос не створили,
чи нам його не трапилось гортать, —
то що ж лишилось? Піднімати брили.
Історію по золоту читать.

Нема письмен — є дивне сяйво казки.
Лук золотий натягує стрілець.
Летить грифон. І золоті підпаски
підвечір доять золотих овець.

Землі піднявши вже котору тонну,
у глибині, де шум не доліта,
читаємо, як скіфу золотому
дає скрижаль богиня золота.

І кожна бляшка, панцир, окуття
і на прикрасах вирізьблені драми —

це панорами скіфського життя,
увічнені по золоту майстрами.

Мистецтво те було не в сповиточку.
Грифони вже ту лань не заклюють.
Два скіфи шиють золоту сорочку.
Два скіфи з чаші золотої п'ють.

Картина, прямо скажем, феєрична.
Могили древні — Химина й Товста.
Тут десь урвалась пам'ять історична.
Зате вона навіки золота.

І поки жінка з-під долоні зиркала,
траплялось греку як не те, то те, —
Історія дивилася в два дзеркала —
античне грецьке й скіфське золоте.

Хто ж був майстрами скіфської епохи?
Хто їх створив, ті золоті скарби
з курганів Чортомлика і Солохи,
Чмиревої могили й Куль-Оби?

Хоч думка є, що твори ці античні, —
чи густо в греків схожого лиття?
Чому такі там скіфи автентичні?
Який це грек так знав би їх життя?

Чи грек ходив їх малювать з натури?
Жив у степах, набравшися халеп?
Такий шедевр не створиш за два тури,
тут треба знати змалечку той степ.

Якщо були у скіфів полководці,
і Анахарс, брат Савлія, мудрець, —
то що, у скіфів не знайшлося хлопців,
котрі могли в руці держать різець?

Чи не було металів благородних?
Сюжетів бракувало корінних?

Недавно дядько в себе на городі
знайшов і штампи бронзові од них.

І це було не де-небудь, не просто
серед яких сучасних картоплищ.
А це було у Кам'янці-Дніпровській
на місці древніх скіфських городищ —

де ще городам городище сниться,
де, подолавши тисячу смертей,
іще стоїть невидима столиця,
яку воздвиг славетний цар Атей!

Чому той край так дивно зветься — Герри?
Якими був населений людьми?
За п'ять віків до нашої ще ери
це знав той грек, і вже не знаєм ми.

Мабуть, Шафарик мав якісь підстави,
і Карамзин домислювався теж,
що в слові Геррос є відлуння слави,
що досягла балтійських узбереж.

Коли в бою тут воїн був убитий
чи участь брав проти яких нашесть,
йому на гробі, як почесний титул,
писали: "Геррос", тобто — слава, честь.

Шлях еволюцій мовних і етнічних
крізь многоту кривавих несприянь, —
відлуння слави з написів рунічних
чи не вернулось іменем слов'ян?

Що тут було за праворітьми світу?
Чом не створили скіфи алфавіту?

Бо тільки Слово — пам'яті спасенність.
Живий народ, що мав своє письмо!
Чи, може, в них така була писемність,
що ми її вчитати не втнемо?

І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!
Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?

Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?
Висока віть з пракореня слов'ян?
Які були тут мови і наріччя?
В яких садах співалось солов'ям?

Які були звитяги і поразки?
Що з правіків дійшло аж дотепер?
І хто були "божествені пелазги",
як наших предків називав Гомер?

Чи ті віки вивчавши по дотичній,
так і заснем на тому відкритті,
що лиш майстри у Греції античній
могли створить шедеври золоті?

Чи нам судилось пошуки натхненні,
знання якісь нові і нестеменні?
Чи тільки смуток золотої згадки
з неміряного обширу загадки?

А грек пливе, усе довкола бачить.
Уже човни далеко добулись.
А третя Мойра ножиці мантачить,
блись-блись на сонці ножицями, блись!

А у степу ж ні гаю, ні ліщинки.
То крякне крук, то коник заірже.
Спеклося літо. Спека. Ні дощинки.
Ген скіфська баба обрій стереже.

Можливо, грека дещо й покоробило.
Він, може, навіть говорив комусь,
що скіфська баба — добре одоробло
супроти грецьких витончених муз.

Але було це твердження наївне,
бо всяк народ на ділі доведе —
хоч там нема того, що є деінде,
зате є те, чого нема ніде.

Тож язика він мав би прикусити, —
де взяв би мармур степовий Пракситель?

А щодо власне женської натури,
то в тих степах були і завжди єсть
такі стрункі моделі для скульптури,
що Фідій би вважав собі за честь.

О музи геліконів степових!
О жриці вогнищ, вже давно погаслих!
Вода джерел, од спеки неживих,
була не вельми щедра для Пегасів.

Я чую ваші дивні голоси.
Зап'ястя рук не звиклі до мережок.
Чаклунський чак космічної коси
і золоті півмісяці сережок.

О музи, музи, музи кам'яні!
Де грім душі, народжений з любові!
Ви мовчите. Ви плачете в мені.
Душа тисячоліть шукає себе в слові.

Скінчився степ — рівнини бездеревні.
Тут скіфський цар столицю запосів.
Тут городища, як фортеці древні,
стоять, окриті шкурами лісів.

Ції твердині ворог не повергне.
Тут позначив каміння неоліт.
Тут руди вже виходять на поверхню,
і урвища розламує граніт.

А вдалині, на кілька днів погоні,
але з фортець ще видимі як сон, —
стоять кургани царських пантеонів,
і чайка плаче з вітром в унісон.

Там — звідусіль загрожені степи,
а тут фортеці, що й не підступи.

Тут люд осілий. Тут шанують труд.
І рух дадуть і кругові, і кросну.
Кують залізо із місцевих руд.
І мають славу дуже розголосну.

Тут процвітало різне ремесло.
Були будинки з каменю й саману.

І наверталось грекам на весло
латаття Білозерського лиману.

Раз побували греки в городищі.
Дізнатися, на що там ціни вищі.
Провідати знайомих паралатів.
Придбати медицинських препаратів.

Зміїної отрути напитати
(в одного грека був радикуліт).
А скіфські лікарі гомеопати
були тоді відомі на весь світ.

З них дехто жив і по чужих країнах.
Токсаріс — грецький був громадянин.
Зажив такої слави у Афінах, —
мудрець Солон схилявся перед ним!

Вони вже знали деякі вакцини,
мікстури, зілля і настої трав.
Щоб перейняти дещо з медицини,
сам Гіппократ у Скіфії бував.

У місто греки в'їхали волами.
Воно було оточене валами.

Шумів базар. Проходили транзити.
Лежали хури червонястих руд.
Вгорі жили царі і ворожбити.
Внизу роївся ремісничий люд.

Риботорговці натягали тент.
Шкварчали біля яток чебуреки.
То, поки дядько скупить реманент,
пішли й собі повештатися греки.

У передмісті вулиці вузенькі.
Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт!
Скрізь чорні гути, кузні і майстерні.
Вода парує в кам'яній цистерні.

Коваль кує, не втомиться клепати —
мечі, голки, зубила і лопати,
цвяхи, ножі, сокири і серпи —
на все Пониззя і на всі степи.

Купили голку. Мали з тим мороки.
Промчався вершник. Грек розгарячивсь.
Зайшли до скіфа, що колись два роки
на ювеліра в Ольвії учивсь.

Там розглядали різні візерунки.
Ливарні форми. Золото. Емаль.
А він сидів, якраз робив малюнки —
ягнят і птиць на царську пектораль.

Подарував їм для жінок прикраси.
В ткача купили виробів лляних.
Пішли угору. Кам'янські тераси
були не гірш, як в Ольвії у них.

Хороми царські зблизька роздивились.
Цікавий грек у браму заглядав.
Маленький цар уже, напевно, виріс.
Тепер, мабуть би, грека й не згадав.

Похвастав грек, що він з царем стрічався.
І як за нього Геродот ручався.
Такий тоді малесенький був скіф —
тепер могутній цар Аріапіф.

Шкода, що скіфи з царської обслуги
взяли ворота на залізні шпуги.

А то б він, грек, бо він такий, — як схоче,
то він і в гості до царя заскоче!

Заночували в дядька в таборищі
на молодому сіні на горищі.

Напівмандрівний і напівосілий,
уже й якусь маєтність запосілий,
він мав овець і поле сочевиці
неподалік від царської столиці.

Почастував їх гойно, хоч і просто,
завдавши тим жоні переполох, —
лемішка із облущеного проса,
із часником колочений горох.

Почавши тут, продовжили у свахи
з ужитком пирогів, рибця і саламахи.

Якісь прегарні скіфські молодиці
книші пекли на глиняній кабиці.

І верхи на лозинах дітлахи
рубали кропиву і лопухи.

Із городища, із того содому,
майстри вертались навпрошки додому.

А з поля йшла, струнка і тонковида,
ще несвідома чарівничих зваб,
богиня квітів, юная Хлорида,
у жовтому віночку із кульбаб…

В кабиці дотлівала дровиняка.
І вітер віяв із вечірніх плес.
І спало все — пракішка й праконяка,
прапівень, пракорова і прапес.

На сіно грекам кинули верету.
Не спалось греку, цілу ніч крутивсь.
Мабуть, того, що в стріху з очерету
на нього місяць скіфський подививсь.

Чи, може, смутком по душі продерло.
Далеко з дому і земля чужа.
І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,
ховав у хмарах голову Вужа.

І жінка бідна в Ольвії, не спиться їй.
Прогнавши залицяльників-п'яниць,
уже робила всякі ауспиції —
гадала на погоду і на птиць.

Вона уже ходила і до піфії,
спитать про мужа: як він там у Скіфії?

Вона питала піфію-сидуху,
що як же так, ні слуху ані духу?

А піфія, що в храмі проживала,
священний лист лавровий пожувала
і так сказала, сидя на тринозі:
— Хвала богам, твій муж уже в дорозі!

Не уточнивши у наступній фразі,
яку дорогу має на увазі.

Хоча грекиня у своєму горі
не втямила б абстрактних категорій.
Бо що їй зустріч в просторі і в часі?
Вона чекала мужа на терасі.
Її любов, така палка і вірна,
Була з безмежжям трохи не співмірна.

Бо Пенелопі добре було ждати,
адже у неї німфа була мати.

А ця грекиня смертної породи,
таке чекання згубне їй для вроди.

Отож вона і нидіє в надії,
марнує свої роки молодії.
І килим тче, хоч, може, і не поре,
і з женихами й слова не говоре.

Все дивиться у далеч з-під долоні —
а що, як він пропав десь у полоні?!

На тій горі, засмалена жаркотою,
вона вже — як фігурка теракотова.

А грек пливе.