Читати книгу - "Маленька Люда. Оповідання, Ньюбі Райтер"

Гірше ставало, коли у неї з’являвся черговий “коханий”. Тоді хоч додому не приходь. Поки вони там у кімнаті “бавляться”, а я з підручником під дверима сиджу. Інші дівчата проходять повз, спантеличено на мене поглядають. Дехто питає: 

- Людо, а ти чого тут? Ключа забула?

Заперечно хитаю головою і очима показую на ручку, на якій висить саморобна табличка з картону, як у готелях, з написом “НЕ ТУРБУВАТИ!!” 

- То ти що їй сказати нічого не можеш? 

Розводжу руками: 

- А що я? 

І дійсно, я ж просто Маленька Люда…

Отримавши свій червоний диплом, повертаюся додому, де на мене вже ніхто й не чекає. Молодший братик, який вже на голову вищий за мене, повністю окупував мою кімнату, яку називає своєю. А батьки на його захист стають: 

- Ми ж думали, що ти у Києві залишишся! Хто ж зі столиці назад повертається? 

- Мабуть, лише я, - відповідаю тихо. 

- Та й у Василька стартап якийсь намічається! - продовжує мама. - Він у нас бізнесменом буде! Ми вже й гроші, що на твоє весілля збирали, вклали в його справу. Ти ж не проти? 

- Я? Звісно ні! 

- Тим паче у тебе й хлопця ще немає! - забиває у мою труну останній цвяшок тато. - Ще встигнемо назбирати!

Так, хлопця у мене тоді не було. Як і роботи. Як і перспектив. Мені б з цього приводу залізти у піжаму, взяти відерце морозива і залягти на тижні два у ліжку, дивлячись старі добрі романтичні комедії. Та хто ж дасть? Кімната не моя вже, а Василькова. Цього БІЗНЕСМЕНА з великої літери “Б”. Тож мовчки збираю сумку - і ось я знову в Києві.

Але хто мене - історика - у столиці чекає? Що мені з такою спеціальністю там робити? Правильно, працювати офіціанткою в суші-барі. Відбиватися від голомозих чоловіків у розквіт кризи середнього віку та рахувати мізерні чайові. Бо треба своїми чайовими ділитися з іншими офіціантами, Людо! А я що? Мовчу і ділюся. Хоча працюю більше за всіх, разом взятих. Іринці чи Славку потрібен додатковий вихідний? Нема питань, Люда замінить. Захворіла адміністраторка Даринка? То ж Люда знає, що до чого. Треба вийти у свята? В Люди ж ще ні сім’ї, ні діток немає - вона попрацює. Терплю все. Діватися мені нікуди. Та й сказати комусь щось - втратити роботу. А далі що?

На щастя, знайомлюся з однією клієнткою і вона мене бере до себе в офіс секретаркою. Зітхаю полегшено. Але ненадовго. Робота хоч і не важка, але є нюанс. Чоловік директорки розпускає руки. Мені б щось сказати - та назад в офіціантки не хочеться повертатися. Терплю. І мовчу. Навіть коли перетинає межу дозволеного і стає моїм першим чоловіком без моєї на те згоди… Знає ж, покидьку, що я нікому нічичирк… І шантажувати мене не треба. Сама німа як риба.

Прийшла після цього додому, змила залишки сорому, сіла на підлогу і розплакалася від власного безсилля. Що я тут можу зробити? Піти у поліцію? Не вірю я нашим правоохоронним органам. Мамі зателефонувати? Скаже, що сама винна. Директорці все розказати? Не повірить і вижене за наклеп на свого “ідеального Борюсика”. Тому вчиняю так, як підказує моя логіка - пишу заяву на звільнення і йду. В графі “Причина” вказую “Сімейні обставини”. Не пояснюю. Просто мовчки виходжу з кабінету, забираю речі й назавжди закриваю двері перед своїм “соромом”. Навіть “Борюсику” в очі не дивилася. А навіщо? Хіба це щось змінить?

Наступна робота теж підвернулася випадково. Зателефонувала та сама Віруня, моя сусідка по кімнаті в гуртожитку, і запропонувала писати наукові статті на історичну тематику. Для студентів та аспірантів, які не хочуть цього робити самі. Повертаюся в читальний зал рідного університету, бо там Віра Давидівна (так, так, та сама Віруня), шанована викладачка історичного факультету, домовилася за мене. Тож у мене навіть є свій стіл. У дальньому куточку. Темнувато там, правда, але чого мені жалітися?

І робота кипить. Півдня працюю, потім обідаю в університетській столовій. Їм усе. Крім котлет. І моркву з салату вибираю. Якось бачу, а навпроти мене один з молодих викладачів робить те саме. Вистачає лише одного погляду - і ось ми вже ділимося своєю нелюбов’ю до цього невинного помаранчевого овоча. Сергій швидко стає моїм світом. Ми проводимо увесь вільний час разом, багато розмовляємо. Так дізнаюся, що він, як і я, не місцевий. Знаючи, як дорого у столиці знімати хоча б кімнату, швидко з’їжджаємося. Ініціатива, звісно, відходить від Сергія, та я б і сама запропонувала. Але боялася, що не так мене зрозуміє. 

От ми вже і живемо як одна сім’я. Правда, мій “чоловік” так мені й не освідчився після п’яти років спільного життя. Але, куди спішити, чи не так? І нічого, що у нас через два роки народився син, якого ми назвали Василько. Це була не моя, а мамина ініціатива. А хто я така, щоб їй перечити. Та й коханий не був проти. Він і сам Васильович.

Коли дізналася, що вагітна - дуже зраділа. Нарешті у мене буде справжня любляча родина. Натхненна цією майбутньою подією, сиділа вдень і вночі, допомагаючи Сергієві з його кандидатською дисертацією. Йому ж бо коли її писати? Цілий день пари, потім ще засідання кафедри. А у мене доступ до бібліотеки та архівів. Та й у “Вернадку” мені зовсім не лінь було їздити двічі на тиждень задля додаткових джерел.

Сергій захистив кандидатську в той же день, коли на світ з’явився наш Василько. Дізнався він про це лише наступного ранку, адже я не хотіла його турбувати. Боялася, що відриватиму від захисту. Та й телефон його, як виявилося потім, був вимкнений. А повідомлення від мене дійшло лише тоді, коли він його увімкнув. Та я йому не дорікала. Не було коли. Весь мій час тепер займав синочок.