Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Але нам усім залишається тільки гадати, як саме впорався зі своїм надзавданням геній і в чому саме полягало його геніальне обдаровання — чи в незрівнянному письменницькому хисті, а чи в таланті до неповторного ошуканства? Чи не виявився Хорхе Луїс Борхес найвидатнішим шахраєм світової літератури — чи не залишився тим, ким і почувався в дитячі роки?

Це крамольне на перший погляд запитання, по-перше, зародилось аж ніяк не на сторінках цієї статті, а по-друге, хоч як не дивно, анітрохи не применшує геніальності митця. Щоби зрозуміти цю начебто суперечливу тезу, варто уважніше придивитися, як саме Борхес шукав шляхів до здійснення заповітної родинної мрії.

Хоч слава і прийшла до нього через оригінальні напівхудожні нариси, в молоді роки Борхес концентрував свою увагу здебільшого на поезії. Перші серйозні спроби та помітні здобутки в цій галузі прийшли під час перебування родини в Європі — 1914 року родина переїхала туди з Аргентини, оскільки батько намагався лікувати прогресуючу сліпоту у відомого женевського лікаря. Ще в Швейцарії, здобувши диплом бакалавра, Борхес спробував писати сонети англійською та французькою мовами, і, за його власними словами, перші були «жалюгідним наслідуванням Вордсворта», а другі — «імітацією символістської поезії». Перший вірш Борхеса, що вийшов друком, також вочевидь не відзначався новизною — це була поезія під назвою «Гімн морю», в якій молодий Борхес «щосили намагався бути Волтом Вітменом» (власне, Вітмен на все життя залишився для письменника вкрай впливовою фігурою в світовій літературі). Коли 1921 року сім’я повернулася до Буенос-Айреса, Борхес, вражений виглядом рідного міста, таким незнайомим після років розлуки, створив свою першу повноцінну книгу віршів — «Пристрасть до Буенос-Айреса», в якій він, за власним зізнанням, «наслідував іспанське сімнадцяте століття».

На перший погляд, у таких іронічних згадках про період раннього мавпування нема нічого особливого, адже чимало видатних персоналій світового письменства в юності грішили закоханим копіюванням своїх кумирів, а в старості доброзичливо кепкували над колишніми захопленнями. Проте на сторінках того самого цитованого есея Борхес пише про значно пізніший, уже геть не екзальтований період — про повернення до віршування, яке спричинила сліпота, — і знову відверто і спокійно говорить про наслідування: «Я вважав, що взяв тут собі за вчителя Луґонеса, але, коли ці вірші були прочитані моїми друзями, мені сказали, що, на жаль, вони зовсім не схожі на ті, що писав він». Наслідування для Борхеса — зовсім не «гріх юності», а повноправний, гідний поваги митецький прийом. «Гріх юності» полягав не в наслідуванні як такому, а в тому, що ці імітації були «жалюгідними». Митець, що мав у літературі замінити власного батька, ніколи не вбачав злочину в тому, щоби бути кимось іншим, а не самим собою.

Дивно, непояснювано, загадково, але саме відсутність прагнення створити щось нове зробила Борхеса новатором. У 1933—1934 роках на сторінках газети «Критика» («бульварної», за визначенням самого письменника) з’являється серія нарисів під назвою «Всесвітня історія підлоти». В цих оповіданнях Борхес трактує персоналіії реальних історичних постатей на власний лад, вибагливо й тонко змішуючи правду та вигадку, і це стає першим кроком до майбутнього «фірмового» борхесівського стилю. 1935 року він пише оповідання «Наближення до Альмотасима», народжуючи ще один незвичний жанр — вдумливий та серйозний огляд насправді неіснуючої книги (критична містифікація виявилася настільки вірогідною, що один із друзів Борхеса, за словами письменника, навіть спробував замовити примірник цієї книги-привида з Лондона). Проте істинним провісником новаторського генія Борхеса стало оповідання «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”», написане 1939 року (це була перша творча спроба після важкої травми голови з подальшим зараженням крові, перенесеної Борхесом 1938 року; митець дуже боявся, що втратить здатність писати). Власне, в сюжеті цього оповідання проглядає сюжет подальшого літературного життя не тільки самого Борхеса, а й цілого західного світу; це оповідання фактично відчиняє двері постмодерній концепції літератури — його персонаж П’єр Менар мріє написати «Дон Кіхота», але не списати його у Сервантеса, а написати окремо, незалежно від нього, при цьому слово в слово повторивши оригінал. Можливо, вперше в історії мистецтва було так упевнено і прозоро висловлено тезу про те, що нічого нового створити неможливо, все вже давно вигадано, і долею подальшого мистецтва є жонглювання раніше створеним.

І Борхес перетворився на фахового жонглера. Більша частина його творчості присвячена цьому нововинайденому жанру — нарису-містифікацїї. Причому містифікуються щоразу нові й нові речі, співвідношення правди та вимислу міняється, стиль викладу теж видозмінюється, слухняно підкорюючись владі першоджерела. У збірці «Всесвітня історія підлоти» Борхес жонглює персонажами злочинців, аферистів, облудників, беручи за основу реальні постаті, відомі багатьом (як, наприклад, особа китайської піратки, вдови Чінґа) або здебільшого призабуті людством (як аферист Том Кастро, що видавав себе за сера Роджера Тічборна). Нариси із серії «Історія вічності» являють собою цикл філософських есеїв на теми вічності, часу, циклічності й інших проблем, звабливих для всякого мислителя. Збірка «Нові розслідування» присвячена переважно літературним персоналіям, тож і нариси в ній витримані в стилі літературознавчого есею. А от цикл «Книга сновидінь» просто скомпільований з уривків, присвячених сну і сновидінням, які були позичені автором із більш ніж ста чесно вказаних джерел. Схожою, але не настільки прозорою, є і «Книга вигаданих істот» — бестіарій, укладений Борхесом.

Є в Борхеса й інші оповідання, котрі сам письменник іменував «справжніми», — ті, фабула яких цілковито завдячує фантазії автора й не спирається на загальновідомі реальні події (або ж не намагається імітувати їхню реальність). Серед таких значне місце займають фантастичні оповідання Борхеса, палко шановані поціновувачами елітної фантастики. Одначе жонглювання пробирається й сюди, у ці захопливі, породжені уявою Борхеса сюжети; воно встрягає у вигадане тіло оповіді маленькими, нерідко невпізнанними скалками реальності. Так, в оповіданні «Таємне диво» з циклу «Вигадані історії» в особі літератора Яромира Хладика подекуди проглядає сам Борхес: перу Хладика так само належить дослідження з історії вічності (щоправда, значно масштабніше, ніж написане Борхесом; узагалі, виникає враження, що побіжними описами неіснуючих романів та великих праць Борхес компенсував собі власну непристосованість до великої прозової форми), а вві сні йому приходить той-таки знаковий образ безмежної бібліотеки. Куди менш упізнаваними є алюзії до реальності у відомому фантастичному оповіданні «Алеф». Так, штампи на аркушах паперу «Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура» з нікому не відомою метою відсилають нас до двоюрідного діда Борхесового батька, якого звали саме