Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Майстер 📚 - Українською

Читати книгу - "Майстер"

286
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Майстер" автора Колм Тойбін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 116
Перейти на сторінку:
пору писати щось нове. Та він розумів, що цей настрій швидко зміниться: щойно в кімнаті запалять світло, він знову бачитиме театр єдиною втіхою свого життя, знову зненавидить незайманість порожнього аркуша. Генрі здалося, що середній вік зробив його примхливим.

Відвідувачка прийшла рівно об одинадцятій. Її лист був дуже коректним і наполегливим, і він не зумів відмовити. Вона писала, що невдовзі назовсім виїде з Парижа і це буде її останній візит до Лондона. У її тоні звучали дивна приреченість і остаточність, зовсім невластиві її натурі, що змусило його розхвилюватись і зважити на серйозність її становища. Він не бачив цю жінку протягом багатьох років, але отримував від неї листи і, звичайно ж, до нього доходили звістки про неї. Однак того ранку, перебуваючи під впливом свого сну і переживаючи за п’єсу, він сприймав її просто як іще одне ім’я, записане у щоденнику; пам’ять про давнішні події, пов’язані з її образом, і сам він, уже давно геть зів’яли.

Та коли вона ввійшла до кімнати, старече лице тепло всміхається, велике кістляве тіло рухається повільно й обережно, вітання — такі радісні, відкриті та зворушливі, голос звучить так співучо й тихо, майже пошепки, він легко забув про репетицію, яку пропустив, і про саму п’єсу. За ці роки він зовсім відвик від своєї прив’язаності до цієї жінки й тепер ніби повернувся в ті роки, коли йому було трохи за двадцять і він мешкав у Парижі в компанії французьких і російських письменників.

У подальші роки примарні тіні тих, хто не зумів, а може й не планував, досягти успіху, почали його цікавити не менше, ніж постаті відомих людей. Сьогоднішня відвідувачка була дружиною князя Оболенського. Князь мав репутацію суворого відлюдника, доля Росії та власне високе призначення вигнанця його цікавили більше, ніж салонні задоволення та гламурне оточення. Княгиня теж була росіянкою, та майже все життя прожила у Франції. Навколо цього подружжя завжди точилися балачки, пересуди, постійно були якісь припущення та натяки. Він уважав це даниною часу та місцю. Здавалося, кожен його знайомий цікавиться цими людьми, напевно, їх приваблювала аура іншого життя: наполовину явного, наполовину таємного, про що можна було здогадуватись, але не вільно говорити вголос. Коли він жив у Парижі, усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості.

Генрі пам’ятає, як одразу по приїзді до Парижа був шокований тамтешньою двоїстістю культурного товариства. Саме таке враження виникло в нього від споглядання всіх тих жінок і чоловіків, які під уважним оком романістів легко відмовляли собі в тому, що їм найдужче подобалося.

Йому ніколи не подобались інтриги. Але він волів знати чужі секрети, бо незнання означало б, що він геть усе пропустив. Але сам він ніколи нічого цікавого не викрив і навіть жодного разу не зумів розпізнати момент, коли новина починала курсувати товариством, яке миттєво пожвавлювалось, охоплене тривожною піднесеністю. Відвідувачі паризьких літературних салонів скидалися на гравців «Віриш, не віриш?», які постійно переповідають сенсації, прикидаючись, що самі в них не вірять. Він про все дізнавався саме від них.

Він знайшов, де всадовити княгиню, приніс їй кілька додаткових подушок, а потім запропонував пересісти в шезлонг, де їй було б зручніше.

— У моєму віці,— всміхнулась вона,— вже ніде не буває зручно.

Генрі перестав кружляти кімнатою і подивився на гостю. Він давно вже помітив, що варто було його спокійним сірим очам зупинитися на чиємусь обличчі, людина одразу заспокоювалася, ніби розуміючи, чи, принаймні, йому так здавалося, що грайливі балачки скінчились і настав час поговорити серйозно.

— Мені доведеться повернутися до Росії,— неквапно сказала вона, ретельно вимовляючи французькі слова.— Я мушу це зробити. Коли я кажу «повернутись», це звучить, ніби я там коли-небудь уже була. Так, я була там, але проведений у тій країні час для мене зовсім нічого не значить. Я не маю бажання знов опинитися в Росії, але він наполягає на тому, щоб я переїхала туди, щоб залишила Францію назавжди.

Ці слова супроводжувалися її звичайним усміхом, але тепер крізь нього проступала мука й нерозуміння. Разом із княгинею до кімнати ввійшло минуле, і тепер, після смерті батьків і сестри, згадки про роки, коли вони були ще живі, наповнювали серце болем і меланхолією. Час не приносив полегкості, а молодим чоловіком він і гадки не мав, що втрати несуть із собою такий біль, від якого ніщо не рятує, лише робота та сон можуть бодай на трохи його втишити.

М’який голос і природність манер свідчили про відсутність у ній якихось змін. Усі знали, що чоловік погано з нею поводиться. У нього були проблеми з маєтками, і зараз княгиня розповідала про якийсь віддалений куток, до якого її буде заслано.

Шовковисте січневе світло заливало кімнату. Він сів, аби послухати. Йому було відомо, що князь Оболенський залишив у Роси сина від першого шлюбу, а сам довгі роки відлюдником жив у Парижі. Навколо нього завжди відчувався дух політичних інтриг, ніби князь розраховував на якесь майбутнє в історії Росії, чекаючи на свій час.

— Мій чоловік каже, що нам усім час повернутися до Росії, на батьківщину. Він зробився реформатором. Каже, що Росії настане кінець, якщо не відбудуться реформи. Я сказала йому, що Росії настав кінець уже дуже давно, та промовчала про те, що він не цікавився ніякими реформами, доки не потонув у боргах. Родина його першої дружини самотужки виховала сина і тепер нічого й чути не хоче про мого чоловіка.

— Де ви будете жити? — поцікавився він.

— Я житиму в майже палаці, зі стін якого сиплеться тиньк, а пришелепуваті селяни розплющуватимуть носи об скло моїх вікон, якщо в тих вікнах іще лишилося скло. І в такому місці я житиму.

— А Париж?

— Доведеться все покинути: будинок, слуг, друзів усього мого життя. Я помру від холоду чи від смертельної нудьги. Іншого вибору просто не буде.

— Але чому? — м’яко запитав він.

— Він каже, що я розтринькала всі його гроші. Мені довелося продати будинок. Я годинами палила листи і плакала. Повикидала весь свій одяг. А тепер прощаюся з усим і всіма. Завтра поїду з Лондона, щоб провести місяць

1 2 3 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майстер"