Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Я кивнув головою на знак відповіді та спробував сісти рівно. Рани ще боліли, хоч кров і не текла більше. Для мене це тоді здавалося справжнім дивом. Я з повагою дивився на синьо-волосого хлопчика, який сидів поруч, і намагався подумки собі хоч якось пояснити те, що він щойно зробив. Не знаю, хто перший почав навіювати йому думку про те, що він був уражений невідомим прокляттям. Я так не вважав.

—---- Мені теж нема куди йти, — замислився на мить він.

—---- Тоді, - запропонував я, - чому б нам не збудувати свій будинок, де ми житимемо удвох?

Звичайно, я не розраховував, що він скаже “так”. Я розумів усю дурість цієї витівки. Але мріючи про щось подібне, я міг хоч трохи заспокоїти себе. 

—---- Але ми ще діти, ми не можемо побудувати будинок.

—---- Тоді, - замріяно продовжив я, - ми створимо своє власне королівство, в якому навіть діти зможуть побудувати собі будинок. Ти ж будеш королем у моєму королівстві?

Обличчя Лукаса помітно почервоніло. Його очі, трохи опущені, спробували сховати в собі цю соромʼязливість, але на губах промайнула легка усмішка. Погляд, що вагався між збентеженням і цікавістю, був спрямований униз, немов шукаючи опори. І я сів до нього ще ближче. 

—---- Який із мене король? - Закрив він раптом своє маленьке обличчя руками. - Подивись на мене уважніше! Я ж проклятий! Я можу харчуватися тільки кров'ю та плоттю. Ельфи вважають, що мене треба вбити. Я сам чув, як вони казали це Леону, коли зустріли його. Навіть сонячне світло небезпечне для мене.

—---- Нічого, - заперечив я, - вони ще визнають, що були неправі. Ось побачиш. Ми доведемо всьому світу, що ти гідний бути королем. Настане день, коли всі в страху перед тобою ставатимуть навколішки, називаючи тебе паном. Дозволь мені бути першим, хто тебе так назве. Я хочу бути з тобою.

Але Лукас підвівся і відійшов від мене. Невже я налякав його? Чи він просто не хотів, щоб я бачив його збентеження? Але яким же милим був його вираз обличчя! Хоч ми й тоді були дітьми, але вже тоді я вважав його симпатичним. Згодом моя симпатія лише зростатиме разом зі мною і, зрештою, настане день, коли я встану перед ним на коліна, присягнувши йому у вірності. Але тоді я цього, звісно, ​​ще не знав. Тільки зараз, озираючись назад, я певен, що закохався в нього саме тієї ночі. І ні, це не тому, що я до того ніколи не бачив дівчаток. Я бачив їх. Але вони не викликали у мені жодних емоцій. Тільки Лукас зміг викликати всередині мене справжній буревій.

—---- Ти кажеш, що хочеш називати мене паном, хочеш служити мені, але чому?

Почувши його запитання, я зітхнув і теж підвівся. Спробував підійти до Лукаса ближче, але він відійшов ще далі.

—----- Коли я тікав із села, – видихнув я, – за мною побігла величезна тварина, схожа на кішку, і ніхто навіть не спробував мене врятувати. Всі відвели очі убік, ніби не помітили того, що сталося. Я кликав на допомогу, але ніхто не прийшов. Ти був єдиним, хто вирішив хоч якось допомогти мені.

—----- А як же твої батьки? – здивувався Лукас.

—----- У мене їх немає, я завжди був сам по собі.

—----- Я тепер теж сам по собі, — з сумом відповів Лукас.

Так ми домовилися знову зустрітися в лісі за три ночі, але щось пішло не так. Лукас не прийшов. Я чекав його всю ніч. Почуття розгубленості огорнуло мене, немов невидимий туман. Я рішуче подався на пошуки друга, але того ніде не було. У душі з’явилась хвиля занепокоєння. 

Продовжуючи пробиратися крізь морок ночі, відчував, як моє серце билося із прискореним ритмом. Власні кроки звучали, як грозовий гуркіт, відбиваючи внутрішню бурю. Відчай стискав груди. Розуміння того, що Лукас може бути в небезпеці, пронизало мою свідомість, а темрява продовжувала оточувати з усіх боків. Я відчував себе безпорадним у цій безмежній темряві і це лякало меня. Що, як ельфи все ж таки вбили його? Або на нього напав якийсь магічний звір, коли він йшов до мене? Або, може, Леон, якого якось згадував Лукас, завдав йому якоїсь шкоди? В який бік мені потрібно йти? Де шукати його? 

Світанок розкривався повільно, поступово перетворюючи нічну темряву на день. Ліс прокидався разом із першими променями сонця, які пробивалися крізь густе листя. Роса на траві блищала. Повітря було наповнене свіжістю та ароматом соснових голок. Пташки, ще не зовсім прокинувшись, починали свої перші обережні трелі. 

——— Ти так і стоятимеш тут, чекаючи сонця, маленький вампірчику? — пролунало несподівано десь позаду мене.

Я обернувся, і мій погляд зіткнувся з очима, які світилися, як два жовті факели. Переді мною стояла величезна чорна істота. Вся її луска сяяла, ніби покрита шаром глянцевої фарби. Його тіло, масивне й могутнє, здавалося, поглинало світло, створюючи навколо себе тінь, що лякала і зачаровувала водночас. Дракон був наче втілення самої темряви, жахаючої та чарівної.

Дивлячись на нього, я навіть боявся поворухнутись. Мене паралізував його погляд. Я міг тільки стежити за жовтими зіницями, що випромінювали щось незвідане, що неможливо було осягнути людським розумом.

——— Що ти робиш у лісі перед появою сонця? — запитав він мене.

Після цього чорний дракон несподівано опустив голову, і його ніс ледве доторкнувся до мене, обнюхуючи з цікавістю. Його дихання було теплим і навіть трохи заспокійливим. Проте у повітрі все одно відчувалася прихована загроза.

——— Схоже, — пролунав його низький голос, — не тільки сонце може вбити тебе. Твоє тіло ще занадто слабке. Остерігайся вогню, срібла та отрути.

Приголомшений його знаннями, я лише кивнув у відповідь. Після цього Дракон змахнув своїми величезними крилами, утворюючи навколо себе вихор. Здавалося, він може в одну мить зникнути, і я більше ніколи не побачу його. Його крила були настільки великі, що затьмарили небо, а їх рух створював сильний вітер, який кружляв листям, мов ураган.

——— Стривай, — раптом вигукнув я, підбігаючи до нього. — Я шукаю тут декого! Можливо, ти його бачив! Його звуть Лукас!