Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Дракон миттєво, склавши крила, знову опустив голову до мого обличчя. Його очі сяяли цікавістю, немов він був готовий вислухати історію, що стояла за цим ім’ям. І хоча я тільки почав свою розповідь, він вже здавався обізнаним, ніби знав набагато більше, ніж я міг собі уявити.

——— То ти знайомий з ним? — запитав він.

Печера, в яку мене привів дракон, була темною і вологою. Стіни покриті мохом, а камені виглядали так, наче вони були свідками безлічі подій. 

Лукас лежав неподалік від входу. Його обличчя було на диво спокійним. Він був одягнений у простий одяг, обмотаний в білу тканину, яка вже встигла вигоріти від часу. Його руки були складені на грудях, а пальці зігнуті, ніби він ще тримав щось важливе. Волосся розкидане. Очі закриті. Лежав на твердій кам’яній підлозі, наче сплячий, але я знав, що це був не сон. Його душа вже покинула цей світ. Лише тіло залишилося в цій печері.

Сама печера видалася мені місцем, де час ніби зупинився. Волога проникала в кожен куток, а повітря було насичене запахом землі та вогкості. Світло проникало ззовні через щілини в кам’яних стінах, створюючи мінливі сітки тіней на підлозі.

Мені важко було прийняти це. Я відмовлявся вірити у смерть Лукаса. Ще нещодавно ми ж говорили з ним про те, як влаштований наш світ, мріяли про власний куточок. Я гадав, що так буде завжди. Наївні дитячі мрії... Наївне дитяче серце, яке посміло чогось бажати... 

Мої очі панічно шукали відповіді, які б могли пояснити цю непоправну втрату. 

—---- Що з ним сталося? – схилився я над тілом Лукаса.

Дракон тільки опустив голову. Але мені це не потрібно було. Я хотів, щоб Лукас, мій маленький янгол, підвівся. Я хотів ще раз почути його голос і побачити, як він знову закриватиме руками своє миле обличчя. Та цього більше не станеться… Він не відкриє очі…

—---- Це зробили ельфи, — нарешті, відповів дракон. — Вони вбили його. Мені вдалося відновити його тіло, але він чомусь ніяк не прокинеться. Боюся, він таки покинув цей світ.

Ні, він не міг так просто залишити мене одного тут! Тільки не після того, як врятував моє життя! Тільки не він! Я ніколи цього не прийму! 

Слова дракона лягли на моє серце, наче камінь, від якого не можна було втекти. Невідома тінь заполонила обличчя. Душа начебто розривалася від втрати. Я й не помітив, як по моїх щоках почали текти сльози. Я просто впав навколішки і закричав:

—---- Ні, цього не може бути! Ми ж домовилися з тобою створити власне королівство!

Дракон стояв мовчки. Його чорна луска мерехтіла під першими проміннями світанку. Я відчував його важку присутність, але жоден звук не порушував мій плач. Навіть вітер затих, ніби вшановуючи мить скорботи. Довгий хвіст дракона повільно коливався. Я відчував, що він все розуміє.

Наставав новий день, але я відчував, що він не принесе мені полегшення, не дасть забуття. Все, що я пережив, ця буря емоцій, яка вирувала в мені, вщухла, залишивши лише спустошення. Я відчував, як розсіюється гнів, як згасає страх, залишаючи після себе порожнечу. І ця порожнеча була непоправною.

Повільно повернувши голову, я подивився на великого чорного дракона, що стояв поруч. Його змієподібні очі, які світилися жовтим вогнем, спостерігали за мною з невідомою мені глибиною. Я відчув, як моя рішучість зміцнюється, як із глибин цієї порожнечі народжується щось нове, щось міцніше за всі колишні емоції.

——— Допоможи мені помститися за нього! — прохрипів я.

Мої очі світилися рішучістю, яка виростала з глибокого болю та втрати. Здавалося, я сам стаю утіленням цієї рішучості, створеної з руїн того, що я колись мав і що тепер було втрачено назавжди. І дракон, який здався непохитним і байдужим, на мить затримав свій погляд на моєму обличчі.

Він мовчки дивився на мене, зважуючи щось у своїй безмежній мудрості, а потім промовив, повільно і важко:

——— Але що я можу зробити?

Ці слова змусили мене напружити кожен м’яз, відчуваючи, як моя рішучість перетворюється на нестримне бажання здобути силу, здатну змінити світ.

——— Дай мені свою міць!

Дракон зітхнув. Потім повільно повернув голову. Він обережно відкусив луску зі свого хвоста і простягнув її мені. 

Я не вагався ані секунди. Схопив луску, відчувши, як холодний матеріал пульсує під моїми пальцями. Вона здавалася простою, звичайною лускою, але я знав, що цей шматочок дракона є джерелом величезної сили. Закон нашого світу завжди говорив: щоб стати сильним, потрібно вступити в контакт із тим, хто перевершує тебе. А чорний дракон перевершував багатьох! Те, що для нього було марною лускою, для мене стало джерелом могутності, про яку я лише мріяв. Я тримав у руках те, що могло змінити мене назавжди.

——— З'їж її, — прогримів дракон. — Це зміцнить твоє тіло. Так ти зможеш набагато довше перебувати на сонці і отримаєш навички, які дозволять тобі вбити стільки ельфів, скільки ти сам того забажаєш. Ще...

Він раптово замовк. Його голос затих, а погляд став зосередженим. Дракон заглибився у пітьму печери. Його масивна тінь зникла на мить, залишаючи мене наодинці з моїми думками та лускою, яку я міцно стискав у руці.

Через декілька хвилин, що здалися мені вічністю, він повернувся, тримаючи в зубах величезний меч. Тяжкий клинок блищав у напівтемряві, випромінюючи тьмяне, майже містичне світло. Його поверхня відбивала слабке світло, наче всередині меча приховувалась власна магія, готова вирватися на волю.

Без зайвих слів дракон кинув його біля моїх ніг. Звуки, що з’явилися від зіткнення меча з кам’яною підлогою, відлунювали в стінах печери.

——— Візьми це, — сказав дракон. — Він стане тобі в пригоді.

Потягнувшись за мечем, я відчув, як важкий клинок піддався моїй руці, але водночас я розумів, що цей меч має свою вагу не лише фізично. Він був важким, тому що ніс у собі силу і відповідальність, яку я мав прийняти.

Вдячно кивнувши, я підняв голову, але дракон вже знову стояв у пітьмі. Його очі світилися, спостерігаючи за мною. У цей момент я відчув, що став на крок ближче до своєї мети. Моя помста стане реальністю, і ніхто не зможе мені протистояти.