Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Але не посрати мені на одно, і я того й прийшла сюда сама, не силою. Я ту суку Віру Донован не вбивала, і шо би ви собі теперка не думали, я хочу зробити так, аби ви мені повірили. Це не я її з тих сходів скинула, аби їм добре було. Якшо схочете за то друге мене посадити, питань нема, але крови тої суки в мене на руках нема. І я собі думаю, Енді, шо ви мені таки повірите, доки я договорю. Ти все був файним хлопцем, не то шо майже всі інші. Маю на увазі, ти чоловік справедливий. І тепер виріс достойним хлопом. Лиш ти сильно носа не задирай. Ти, як і люби´й хлоп, виріс коло жінки, яка тобі прала, ніс витирала і показувала, куда йти, як зачинав блудити.

Але перед тим як зачнем — вас, Енді й Френку, я певно шо знаю, але шо то за пані з магнітофоном?

А, Боже, Енді, та я знаю, шо то стенографістка! Хіба я не сказала, шо мама моя дурних не ростила? Мені в листопаді, може, і стукне вже шістдесят шість, але всі клепки ше при мені. Я знаю, шо жінка з магнітофоном і записником — то стенографістка. Я всі ті програми дивлюся про суд, навіть «Закон Л.-А.», а там можна подумати, шо ніхто довше як п’ятнадцяти хвилин не може в одязі пробути.

Тебе як звати, дівочко?

Ага… і де ти така вродилася?

Ой, та доста вже, Енді! Ти шо, якісь страшні плани мав на нинька? Може, на гальківку зібрався, подивитися, чи вдасться наловити парочку тих зайд, шо без документів венерок копають? То, певно, було би багацько інтересніше, ну чуть серце не репнуло би, нє? Ха!

Отак. Так ліпше. Ти Ненсі Бенністер з Кеннібанку, а я Долорес Клейборн прямо відси-во, з Літл-Тола. Так от, я вже сказала, шо зібралася тут балакати, як на сільськім базарі, доки не скінчимо і ви не ввидите, шо я абсолютно не брехала. Того відразу кажу, якшо треба балакати голосніше чи повільніше, ти кажи. Стидатися ніц не треба. Я хочу, шоб ти кожне, курва, слово записала, і зачнім відразу з того: двадцять дев’ять років тому, коли шеф поліції Бісет, котрий отут-от сидить, був у першім класі та злизував клей ззаду тих своїх наліпок з пітчерами, я вбила свого чоловіка, Джо Сент-Джорджа.

Якийсь тут протяг, Енді. Може би, так не тягнуло, якби ти піддувало своє троха прикрив. Та й не тямлю, чого то ти такий зачудований. Сам знаєш, шо то я вбила Джо. То всі на Літл-Толі знають і, певне, ше половина народу через протоку в Джонспорті так само. Просто ж ніхто не міг ніц доказати. І я би тут зара’ не була, не признавалася би ні в чім перед Френком Пру та Ненсі Бенністер із Кеннібанку, якби не та тупа сука Віра, яка знов за свої старі штуки-дрюки взялася.

Ну шо ж, більше вона вже за них не візьметься, еге ж? Хоч якась розрада, можна сказати.

Ти, Ненсі, підсунь той магнітофон до мене ближче, кицю. Якшо ми вже то робимо, то треба робити всьо правильно, аби я скисла. От ті японці, ну такі вже вони хитромудрі штукенції роблять, нє? Так і є… але, певне, ми обидві знаємо, шо всьо, шо та лента пише всередині тої файнюлі, відправить мене до скону в жіночу виправну. Ну але шо вже зробиш, інакше нема як. Бог мені свідок, я все знала, шо Віра Донован буде мені погибеллю, — тільки-но перший раз її ввиділа. Ну і дивіться, шо вона натворила — просто подивіться, шо та йобана стара сука мені натворила. Цього разу вона мені вже весь компот запохабила. Але такі вже ті багачі є. Як не заб’ють до смерти, то до скону добротою зацілюють.

Шо?

Йой, падоньку! Та зара’, Енді, дай договорити нормально! Я ше думаю, чи правильніше буде повісти ззаду наперед, чи спереду назад. Я так думаю, троха хляпнути собі, то так не можна, та?

Ой, та до сраки ту вашу каву! Можеш хоч цілий кавник узяти та й в гузицю собі заткати. Просто дай води стакан, як жалко тобі хоч крапельку «Біма» з шухляди в столі. Я не…

Ну а ти як думаєш, звідки я то знаю? Йой, Енді Бісет, Енді Бісет, інакша людина подумала би, шо ти онде-во вчора з коробки від крекерів виліз. Думаєш, тут на острові люди лиш про то, як я свого чоловіка забила, балакають? Та то вже не новина ніяка, чоловіче. От ти — тобі ше можна сраку помити.

Дякую, Френку. Ти так само все був гарним хлопцем, хоч і тяжко було на тебе в церкві дивитись, доки мама не вилічила тебе від тої звички паршивої кози в носі шукати. Падоньку, та бувало, шо так глибоко ті пальці затикав, шо можна було подумати, ти там мозки собі вибереш. ’Кого чорта розчервонівся? Ше-м не виділа малих, які би хоч раз не добували то зелене золото в себе в дзюбку. Ти хоч знав, шо не можна лізти руками в штани, яйця там мнути, хоча би в церкві, а є ж купа хлопців, які до сих пір…

Та, Енді, та — зара’ зачну вже розказувати. Най го вирве, от хто-хто, а ти так і не вичесав у себе там усе в пахвині, правда?

Я так скажу: зійдемся насередині. Замість розказувати спереду назад чи ззаду наперед, зачну від середини і далі піду і туда і сюда. А як тобі, Енді Бісет, таке не подобається, можеш то записати собі в таємний список і відправити ксьондзові.

У нас із Джо було троє дітей, і як він літом шістдесят третього вмер, Селені було п’ятнадцять, Джо-молод­шому — тринадцять, а малому Пітові лиш дев’ять. Ну шо ж, Джо не лишив після себе ні горщика, аби посцяти, ні вікна, аби вилити…

Я так собі думаю: тобі, Ненсі, прийдеться троха то прикрасити, нє? Я ж просто стара баба з пакосним характером і ше пакоснішим язиком, але таке вже буває, коли в тебе пакосне життя.

Так, шо я розказувала? Ше ж не забула все геть-чис­то, нє?

А… так. Дякую, солоденька.

А лишив мені Джо лиш-но ту хатчину коло Східного рогу й шість акрів землі, здебільш хащі ожинника та оте чагариння, шо відростає після повної вирубки. Шо ше? Ну, давайте подивимось. Три машини, шо не їздили, — два пікапи і один лісовоз, чотири корди дров, борги в зошиті в склепі, борги в господарськім, борги в нафтовій компанії, борги в похороннім домі… і знаєте, яка вишенька на тім сранім пляцку? Ше й тижня не минуло, як його вложили в землю, як прийшов той пияцюга Гаррі Дусет із якоюсь сраною борговою розпискою, де писалося, шо Джо був йому винен двадцятку в бейсбольнім заклáді!

Ото всьо він мені лишив, але ви ж не думаєте, шо