Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Його я знайшов за кілька кроків від дуба. Молодий юнак лежав горілиць на землі. Заплющені очі, мертв’яно-бліде обличчя, кривава піна на губах. Одного погляду кинутого на розпанаханий живіт цього небораки було достатньо щоб зрозуміти, що жити йому на цьому світі залишилися вже недовго. Однак хлопчина все ще був при тямі, бо в перерві між болісними зітханнями ледь чутно щось шепотів.

– Добродію, хто ви такий і що тут сталося? – вигукнув я не усвідомлюючи в цю мить яким безглуздими та недоречними були ці мої запитання.

Нещасний розплющив очі і тихо заблагав:

– Пити… Дайте хоч один ковточок води…

Давати людині пити при такому пораненні категорично заборонено, але не відпускати ж його в потойбіччя спраглим. Метнувшись до жеребця за мить повертаюся з баклагою в якій плескаються залишки вина, придбаного напередодні в придорожній корчмі. Це звісно не те що прохав помираючий, та зараз воно йому підійде не гірше за воду.

Зробивши кілька жадібних ковтків виноградного напою парубок знову застогнав, а потім скривившись від болю запитав:

– Пане, благаю, скажіть як вас звати?

– Я Петро Калинець, мандрівний лицар, – не вагаючись відрекомендувався я своїм справжнім ім’ям.

– Святі небеса, щиро дякую вам що почули мої молитви…