Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

У нього не було якогось плану. Він просто відступив, як відступають люди, коли відчувають небезпеку, до більш захищеної позиції, тобто до минулого, і тоді сталося щось таке, що для Едварда було, наче студентові, який вивчає стародавніх рептилій, знайти плезіозавра у власному ставку з золотими рибками.

Одного гарячого дня, провівши день в компанії славетної минувшини, він вийшов, мружачись від сонячного світла, і на власні очі побачив минуле, що спокійно гуляло, люб’язно киваючи людям.

Він не зміг стриматися і закричав:

— Гей, ти! Т-т-ти хто?

Минуле одказало:

— Капрал Морква, сер. Нічна сторожа. Пан де Гибль, чи не так? Чим можу вам допомогти?

— Що? Ні, нічим! Повертайтеся до своїх с-с-справ!

Минуле кивнуло і усміхнулося йому, а тоді попрямувало далі, у майбутнє.

Морква перестав роздивлятися стіну.

«Я витратив три долари на іконографічну коробку. У ній сидить маленький бісик, який малює картинки з того, що бачить. Ці коробочки дуже модні. Додаю знімки моєї кімнати та моїх друзів із Сторожі, Ноббі — це той у смішній позі, але він просто необроблений діамант і має добре серце».

Він знову зупинився. Морква писав додому щонайменше раз на тиждень. Такий у ґномів звичай. Він був два метри заввишки, але його виховували перш за все як ґнома, а вже потім — як людину. Письменницьким талантом доля його не нагородила, проте він наполегливо старався.

«Погода, — виводив він надзвичайно повільно і ретельно, — досі дуже жарка…»

Едвард не міг у це повірити. Він перевірив записи. Двічі перевірив. Він ставив питання і, оскільки вони були достатньо невинними, люди йому відповідали. І, нарешті, він рушив на відпочинок до Вівцескель, де обережні розпитування привели його до ґномових шахт навколо Мідної Гори, а звідти до непримітної галявини в буковому лісі, де, як це водиться, кілька хвилин ретельних розкопок дали йому змогу знайти сліди деревного вугілля.

Він провів там цілий день. Закінчив роботу лише на заході сонця. І тоді, прикривши сліди розкопок перегноєм, він був абсолютно впевнений.

Анк-Морпорк знову мав короля.

І це було правильно. Доля дозволила Едварду зрозуміти це саме тоді, коли у нього з’явився План. Він відчував: правильно, що сама Доля хотіла цього, що місто буде врятоване від нешляхетного сьогодення своїм же славним минулим. Він мав Засіб досягнення Мети, і він мав цю Мету. І так далі… Едвард часто мислив саме таким чином.

Він умів мислити курсивом. Так, за такими людьми варто приглядати.

Краще з безпечної відстані.

«Мене дуже зацікавив ваш лист, у якому ви писали, що якісь люди приїздили і розпитували про мене. Просто дивовижно! Я тут без тижня день — і вже знаменитість.

Було дуже приємно почути про відкриття тунелю № 7. Хоча я тут дуже щасливий, та сумую за старими добрими часами вдома, на шахті. Іноді, коли маю вихідний, я сідаю в підвалі та б’ю себе по голові держаком від сокири, але це геть не те саме.

Сподіваюся, мій лист застане вас у доброму здоров’ї.

З повагою,

ваш люблячий син, прийомний,

Морква»

*

Він склав листа, вставив світлини з іконографа, запечатав конверт за допомогою краплі воску, притиснувши її до паперу великим пальцем, і поклав його в кишеню штанів. Ґномська пошта до Вівцескель була досить надійною. Все більше і більше ґномів приходили з Вівцескельних гір на роботу до міста, а оскільки ґноми звикли працювати сумлінно і заощаджувати, багато хто з них відправляв частину заробітку додому. Як результат, ґномська пошта дуже ретельно охоронялася. Ґноми дуже прив’язані до свого золота. Будь-який розбійник, який збирається вимагати золото у стилі «гроші або життя», повинен мати при собі розкладне крісло і перекуску, а також книгу для читання, щоб хоч із якоюсь користю для себе провести час, який буде витрачено на подальші суперечки.

Потім Морква умився, натягнув на себе шкіряну сорочку, штани та кольчугу, застібнув нагрудник і з шоломом під пахвою бадьоро вийшов, готовий зіткнутися із будь-якими витівками майбутнього.

Інша кімната, десь в іншому місці.

Це була незатишна кімната, штукатурка в ній обсипалася, стеля провисала, як ліжко якогось товстуна. А з меблями вона видавалася ще тіснішою.

Це були старовинні гарні меблі, але їм тут було не місце. Їм би стояти у високих дзвінких залах. Тут вони просто задихалися. Темні дубові стільці. Величні довгі буфети. Були навіть лицарські обладунки. Для півтора десятка людей, які сиділи за величезним столом, ледве вистачало повітря. Та навіть для самого столу ледь вистачало місця.

Десь у темряві цокав годинник.

Важкі оксамитові штори були стулені, хоча в небі ще залишилося багато денного світла. Повітря було сперте як від спеки, так і від свічок у чарівному ліхтарі.

Єдиним джерелом освітлення був екран, на якому в цей самий момент демонструвався правильний профіль капрала Моркви Рудокопсона.

Невелика, але дуже вибрана аудиторія дивилася в екран з ідеально безглуздими виразами обличчя людей, які майже впевнені, що в колоді господаря не вистачає декількох карт, але змирилися з цим, бо не хочуть видатися нечемними й піти, щойно завершився обід.

— Ну то й що? — сказав один із них. — Здається, я бачив його у місті. Що з того? Едварде, він просто вартовий.

— Звичайно. Саме вартовий. Скромне життєве становище. Все це відповідає класичній м-м-моделі, — Едвард де Гибль дав сигнал. Клацнувши, нова скляна пластина замінила стару. — Ось цей портрет писали вже не з н-н-натури. Король П-п-парагор. Взяли зі старовинної к-к-картини. Це — клац! — король Велтрик III. З іншого п-п-портрета. А ось — королева Альгуїнна IV… зверніть увагу на лінію підборіддя. Це — клац! — монета часів царювання Вебблтропа Несвідомого, знову зверніть увагу на лінію підборіддя і загальну форму щ-щ-щелепи, а ось — клац! — перевернута д-догори д-дриґом ваза з квітами. Дельфініями, здається. Тільки що вони тут забули?

— Перепрошую, пане Едварде, у мене залишалося декілька скляних пластин, та й бісики ще не втомилися, тож…

— Наступне зображення, будь ласка. І тоді зможеш піти.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— До чергового к-к-ката.

— Слухаюсь, пане Едварде.

Клац!

— А ось тут дуже добре вийшло, молодець, Моргайле, — зображення бюста королеви Коанни.

— Дякую, пане Едварде.

— Якби ми бачили більше її обличчя, то могли б переконатися в подібності. Але цього все ж достатньо. Моргайле, можеш іти.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— Шматочка вуха буде