Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

Марієтта злегка поправила капелюшок і попрямувала вузькими вуличками міста. Навколо панувало міське життя — діти бігали, торговці вигукували про свої товари, а на площі грав музикант. Пройшовши трохи далі, вона помітила молодого хлопця, який стояв біля собору, пильно вдивляючись у його величні арки і вежі, а потім переносив побачене на полотно. Він був високий, із світлим волоссям, м’яким, як шовк, і спадаюче хвилями, і яскраво-синіми очима, що відбивали кольори неба. Вона підійшла ближче і, з усмішкою, сказала: «А ви могли б і мене намалювати?» Її голос був жартівливим, але у глибині душі вона насправді хотіла привернути його увагу. Молодий художник підняв голову і зустрівся з її поглядом. На мить він застиг, вражений красою перед собою: Марієтта, з її темним, мов ніч, волоссям і синіми очима, що випромінювали тепло та живість, здавалася йому немов героїнею з власних мрій. Її слова змусили його легенько засміятися. «Якщо ви готові трохи почекати, я із задоволенням намалюю не лише вас, а й собор разом. Ви були б чудовим доповненням до цієї картини», — сказав він, злегка посміхаючись. З першого погляду між ними виникла якась невидима нитка, яка з'єднала їхні серця. Марієтта відчула, як її серце б’ється швидше, і, вперше за тривалий час, в її душі з’явилася іскорка. Вона жартівливо відповіла: «Сподіваюся, у вашій картині я виглядатиму так само гарно, як цей собор».  «Ваша краса перевершує будь-яку архітектуру», — відповів юнак, не в змозі приховати захоплення.

Погляд Едріана зупинився на Марієтті, і, ніби зачарований, він запитав: «Можна запитати ваше ім’я?» Марієтта легенько засміялася, трохи нахиливши голову просовила: «Марієтта». У відповідь запитала  м'яким і теплим голосом: «А як звати того, хто так впевнено перетворює на полотно красу цього міста?», у слід отримала відповідь: «Едріан Равенсо», — злегка вклонився він, не зводячи очей із Марієтти. Коли Едріан назвав своє ім'я, Марієтта відчула, як усередині щось насторожилось — прізвище «Равенсо» було їй добре відоме. Гріффіон Равенсо, легендарний архітектор, чиї будівлі прикрашали найвизначніші місця королівства, був відомий своєю майстерністю та величними роботами. І тепер, стоячи перед нею, його син, молодий художник, здавалося, вмів передати красу так само витончено, як і його батько. Марієтта, здивовано глянувши на Едріана, запитала: «То ви син того самого Гріффіона Равенсо, архітектора, чиї роботи знає все королівство?» Едріан кивнув із легкою посмішкою, гордо відповідаючи: «Так, саме так. Він завжди хотів, щоб я теж відкрив своє покликання у мистецтві, хоч і не наполягав на архітектурі. А тепер скажіть, Леді, яке ваше прізвище?» Марієтта на мить задумалася, але швидко відповіла, приховуючи свою справжню приналежність: «Міндакс. Я Марієтта Міндакс — донька торговця». Едріан схилив голову, не помітивши обману, і продовжив милуватись її очима, не підозрюючи про її справжнє походження.

Минуло кілька годин, як Марієтта і Едріан, заглиблені в розмову, мандрували затишними вулицями Денегору. Вони забули про час, переходячи від однієї теми до іншої: Марієтта розповідала про різноманітні міські події, про дні та чарівність весняних свят. Едріан, своєю чергою, ділився історіями дитинства, мріями про мистецтво і захопленням красою архітектури, які, як він зізнався, успадкував від батька. Вони сміялися, милувалися майстерністю ремісників на ярмарку, дегустували свіжу випічку й запашні трав’яні чаї. І, коли їхні погляди зустрічалися, виникало відчуття, що світ навколо них стишується, залишаючи лише їх двох у цьому вирі тепла та легкості. Марієтта та Едріан почувалися так, ніби знали одне одного вже давно. Їхня випадкова зустріч перетворилася на день, який став для обох особливим. У розмові, яка ставала дедалі більш особистою, з’ясувалося, що у них обох були подібні, гіркі втрати. Марієтта зізналася, що втратила матір у ранньому дитинстві, тому лише з розповідей старшого брата пам’ятала її лагідний голос та добрі очі. У відповідь Едріан, трохи завагавшись, поділився, що його мати померла, коли він народився. Він не мав навіть крихітних спогадів про неї, а тільки розповіді, які зберігали ті, хто її любив. Їхні слова були тихими, наповненими розумінням і співчуттям, бо в цих втратах вони, як ніколи, відчули близькість одне до одного. Марієтта й Едріан знаходили в розмові не лише розраду, а й тонку, невимушену підтримку, яка зближувала їх ще більше. Темрява вже огорнула місто, коли Марієтта та Едріан, занурені в розмову, продовжували свій вечірній променад. Едріан розповідав про свого батька, який працював над проектом центральної площі в сусідньому королівстві, і  що він на деякий час залишився сам.

У цей час вулицями міста проходив патруль на чолі з найкращим рицарем королівства — Лео, відомим за свою відданість і суворість. Побачивши парочку, патруль підійшов, запідозривши порушення. Лео, не впізнавши в темряві Марієтту, наказав затримати молодих людей. Дівчина розгублено спробувала пояснити ситуацію, але було вже пізно. Лише коли хтось із стражників уважно придивився до неї і нарешті впізнав сестру короля, все змінилось. Рицар зробив крок уперед, схиливши голову у повазі. «Ваша Високосте, я не знав, що це ви. Мені шкода, що ми вас затримали», — промовив він, його голос був серйозним і стриманим. Марієтта, трохи шокована, відповіла: «Лео, я просто гуляла містом». Він подивився на Едріана, який стояв осторонь, зв'язаний порядками, і знову звернувся до Марієтти: «Я розумію, Ваша Високосте, але ваш брат наказав порушників до ранку тримати у темниці». Марієтта подивилась у сторону Едраіна та взяла його за руку. «Але ж це було всього лише прогулянка! Чи ви справді хочете покарати його за те, що він провів був зі мною?» — запитала вона, відчуваючи, як обурення наростає в її грудях. Лео зітхнув, його погляд м’яко знизився: «Я не можу змінити накази. Мені шкода». Марієтта, спостерігаючи за незворотністю ситуації, відчула, як її серце стискається. Вона знала, що нічого не може вдіяти, але вона вирішила не здаватися. Рицар залишився непохитним у виконанні свого обов'язку. Розгублені стражники вибачилися перед нею, але для Едріана це не закінчилося так просто: за наказом Лео його затримали за порушення громадського порядку та відвели до темниці. Марієтту ж делікатно, але твердо супроводили до замку, де на неї вже чекав стурбований Ігвард, стривожений її відсутністю у пізній час.