Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Час тік як пісок крізь пальці. Кожна хвилина, проведена над текстом, здавалася безкінечною. В голові відлунювали слова Богдана Борисовича: «наслідки ви знаєте». Я чудово розуміла, що він не жартував. Його репутація суворого і безкомпромісного керівника була відомою всім, і я не мала ілюзій щодо його вимогливості.

В офісі було прохолодно, але повітря здавалося густим від напруги, яка висіла над усіма співробітниками. Тиша порушувалася лише звуками клавіатур, що клацали у тиші кімнати, і далеким шурхотом паперів.

Намагаючись не думати про те, що станеться, якщо я не встигну, я зосередилася на останніх правках. Ніби навмисно, щось у тексті завжди вимагало додаткової уваги, і я знову і знову поверталася до однієї і тієї ж сторінки. Невдоволення і тривога поступово переростали в гнів на саму себе за те, що дозволила ситуації зайти так далеко. Але коли годинник показав, що залишилося всього десять хвилин до кінця робочого дня, я зрозуміла, що вибору більше немає. Швидко роздрукувавши звіт, попрямувала до кабінету Богдана Борисовича. Зупинившись перед дверима, зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти тремтячі руки.

Він підняв голову, коли я ввійшла. У його очах не було ані натяку на здивування — він знав, що я з’явлюся саме в цю мить.

— Готово? — запитав він, навіть не давши мені часу на привітання.

Я кивнула і простягнула йому папери. Богдан Борисович повільно взяв звіт, ніби даючи зрозуміти, що нікуди не поспішав. Його пильний погляд ковзнув по сторінках, і кожна секунда здавалася вічністю.

— Добре, — нарешті сказав він, закриваючи звіт. — Сподіваюся, що надалі ви не змушуватимете мене сумніватися у вашій компетентності, Мар’яно Дмитрівно.

Від його слів мені стало трохи легше, але я знала, що це лише початок. Попереду було ще багато випробувань, і я не могла дозволити собі розслабитися ні на мить. Я намагалася приховати полегшення, що охопило мене після його слів, але серце все одно билося шалено. Коли Богдан Борисович підвівся зі свого місця і підійшов ближче, я відчула, як знову накочувалася хвиля напруги. Він як завжди, не поспішав. Його кроки були впевненими, а рухи — точними. Богдан Борисович затримався, поглянувши на мене, ніби перевіряючи, чи готова я прийняти його черговий виклик.

— Ви добре впоралися, але не варто розслаблятися. Ви ж розумієте, що одна помилка може коштувати вам дуже дорого?

Я кивнула, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині мене все вирувало, ніби океан під час шторму. Присутність Богдана Борисовича, завжди мала на мене особливий вплив — я відчувала себе водночас рішуче і вразливо. Кожен рух, кожен подих в його присутності змушував мої нерви тремтіти, як струна, натягнута до межі. Я ловила себе на тому, що не могла дивитися йому прямо в очі, боячись, що він помітить тривогу, яка зростала всередині мене, мов полум’я, що ось-ось вирветься назовні.