Читати книгу - "Чарівна шкарпетка, Galcheja Vale-Vivre"

О 19:00 Олена стояла біля головної ялинки міста. Навколо панував гамір: діти весело фотографувалися з оленями, хтось купував глінтвейн, а неподалік пара сперечалася, яке фото краще викласти в Instagram. Але Олена стояла на місці, невпевнено тримаючи руки в кишенях.

Раптом з-за її спини почувся знайомий голос:
— Чекали подарунка?

Вона обернулася й побачила хлопця з кав’ярні. У його руках була невелика коробка, прикрашена простою червоною стрічкою.

— Ви? — Олена не приховувала здивування. — То це все... ваша ідея?

— Що я можу сказати? Ви виглядали так, ніби вам терміново потрібне диво.

Олена взяла коробку й обережно розв’язала стрічку. Усередині лежав маленький керамічний будиночок із м’яким світлом, що пробивалося з його вікон. Вона на кілька секунд застигла, вдивляючись у нього, а потім тихо сказала:
— У мене колись був такий… В дитинстві.

Вона підняла очі на хлопця.

— Це нагадує мені про бабусю. Вона мала схожий будиночок. Він завжди світився ввечері, коли ми пекли пиріжки на Різдво.

Хлопець усміхнувся, ніби чекав на ці слова.

— У вашому вікні завжди видно світло. Я кілька разів проходив повз і помічав, як ви сидите біля каміна. Я побачив, як ви вішали ті червоні шкарпетки. Ви виглядали так, ніби хочете вірити у щось більше, ніж просто святкові прикраси.

Олена почервоніла, несподівано відчуваючи себе трохи розкритою.

— І що? Ви вирішили мене порадувати?

— Ну, хтось же мав виконати бажання. Миколай інколи потребує помічників.

Олена розсміялася, відчуваючи, як її хвилювання тане.

— І ви думали, що будиночок зробить мене щасливою?

— Я сподівався, що він нагадуватиме про щось важливе. У ваших очах було прохання про диво.

Олена знову подивилася на будиночок. Від цього простого подарунка на душі стало тепло, ніби вона знову була маленькою дівчинкою, яка бігала босоніж у бабусиній кухні.

— Дякую, — сказала вона, але тут же запитала, прищуривши очі, — Добре, а як ви потрапили до мого будинку?

Хлопець зніяковіло усміхнувся.
— Ну, це було не так складно. Я знаю вашу сусідку — ту, що завжди продає варення біля під’їзду. Вона сказала, що ви «найкраща сусідка, яка тільки й робить, що читає й тихо живе». Я попросив її пустити мене на хвилину, сказав, що хочу зробити вам сюрприз.

Олена не знала, чи то розсміятися, чи здивуватися.
— Отак просто? А якщо б я викликала поліцію?

— Мені здається, що поліцію ви б викликали тільки через холодильник, який мовчить, а не через записку в шкарпетці, — відповів він із хитрою усмішкою.

Олена закотила очі, але теж засміялася.
— Ну, добре, переконали. Але якщо ви вирішите надалі писати листи, то хоча б використовуйте поштову скриньку.

— Домовились, — підморгнув він.

— Ну що, тепер ми офіційно знайомі? — хлопець простягнув руку. — Я Сашко, той, хто розливає каву й вірить у дива.

— А я Олена, жертва кавового терору, — усміхнулася вона й потисла руку. — Думаю, це обов’язково треба відзначити.

— Тоді наступного разу каву розливатимете ви, — пожартував він.

— Або купуватиму тістечко, щоб ви знову вибачалися, — додала Олена, сміючись.

Цей вечір, який почався з несподіваної записки, перетворився на початок чогось нового. І хоча Олена ще не знала, чим закінчиться ця історія, вона була впевнена: дива дійсно існують, варто лише в них повірити.

Кінець