Читати книгу - "Пастка на забіяку, Ждана Дідич"

– Ох, давай до мене. Живу через дорогу – дотягнемо. Вадима захитало на морських хвилях: то пірнаючи, то виринаючи, він уривками бачив своє перевернене обличчя, ліхтарі високо в чорному небі, рідний металевий бік «забіяки», довгий чорний тунель і врешті – нероздільну глуху пітьму...

***

Він прокидався важко: в очах – пісок, в голові – свинець, в роті – червоний перець.  Якось-таки розліпив очі. Кімната була незнайома. Золотилися штори, здоровий фікус фільтрував по-вранішньому низькі промені сонця. Вадим повернув голову і побачив брата, що порпався в шухляді столу.

– А де Марина? – прохрипів страдник. Остап розвів руками. Вадим зі стогоном сповз із ліжка. – Котра година?

«Вісім», – показав Остап. Вадим підійшов до вікна. Третій поверх, через дорогу – клята кафешка, а просто під ними виблискує омитий росою мот.

– Треба вибиратися. – Вадим почвалав у коридор.

Господині там не було. Вадим узявся за ручку вхідних дверей. Повернув. Натиснув. Потягнув. Двері не зрушилися. Він посмикав ручку. Те саме. Вадим повернувся до брата:

– Ми що, замкнені?

Остап кивнув.

– Як так?

Остап стенув плечима.

– Так де Марина?

Остап зітхнув.

– Здорово. Просто клас. І як ми вийдемо? В тебе зустріч на десяту, – сказав Вадим таким голосом, ніби це Остап учора впився, як чіп.

Остап узяв із шухляди фото, глянув і простягнув братові. Той хвилину дивився, а потім спитав роздратовано:

– Персонал магазину, який я закрив два роки тому. Так, поруч зі мною справді Марина, і я справді її обіймаю. Що тепер?

Остап вигріб ще кілька знімків: Вадим і Марина в барі, Вадим і Марина на пляжі, Вадим і Марина під ялинкою.

– Слухай, ну було щось таке. Але як вона тобі до смаку – не питання. А зараз давай просто вийдемо звідси. Маєш її номер? – Вадим рушив до телефона.

Але той задзвонив сам. Вадим зняв слухавку. На тому кінці прохрипіло:

– Слухай, Міхей, жарти закінчились. Через годину в Нерубайському, або свою лялю отримаєш по частинах.

– Гей, це помилка, –  сказав Вадим. –  Ніякого Міхея...

– Сам ти гей. І мені пох, як тебе звати. Приїдеш один, – відповів невідомий, і одразу ляснув жіночий вереск, аж Вадимові закололо у вусі:

– Хлопчики, будь ласка... будь ласка, хлопчики... – маринчин голос. І довгі гудки. Вадимові забракло повітря, він двічі глибоко вдихнув, і лиш тоді кинув слухавку й упав на диван:

– Здається, ми влипли. Хто в біса цей Міхей?

Остап розгублено кліпав. Вадим розлютився:

– Хіба це наша справа? Ну зустрічалися. Ну звільнив.

– Любить, – сказав Остап. Вадим поморщився:

– Ну любить.

Вадим ще раз підійшов до дверей, поторсав їх... Остап смикнув з дивана простиню й простирадло, зв’язав між собою, зірвав штору... Вадим скептично пирхнув:

– Мелодрама, блін! Чіп і Дейл тебе врятують! Два хоробрі бурундучки...

Остап перекинув отриманий жгут через спину під пахвами, один кінець намотав на руку, а другий спустив у відчинене вікно. Вадим посмикав:

– Витримає? – Остап кивнув. Вадим глянув вниз:

– Не зависоко? – Остап похитав головою.

Вадим перехрестився, вліз на підвіконня й обіруч вчепився у простирадло. Остап поволі травив, Вадим перебирав по стіні ногами. Тротуар наближався. Раптом Вадима сіпнуло і він загойдався між небом і землею, щиро не тямлячи, до чого він ближче. До низу не діставав, але на скільки? Він не смів поворухнутися і розкручувався навколо власної осі, як грузило на вудці. Тріснуло – і хлопець разом із шторою і простирадлом гепнувся вниз. Вадим порухав руками-ногами, нервово помацав куприк і підняв голову: брат дивився на нього з вікна, як Рапунцель із вежі, поруч (замість коси) маяв шмат роздертої штори.

– Їдь, – сказав Остап і кинув ключі. Вадим встав, відімкнув мот й осідлав – чи не вперше сам. Кермо було незвично пружним, простір попереду – безмежним, долоні – липкими від поту.

Вадим повернув ключ і мот під ним ожив, наповнюючись диханням і гарчанням звіра. Вадим рубонув по педалі – й простір налетів зусебіч. Кава став гопки, як дикий мустанг, і хлопець кинувся грудьми на бак, аж хруснули ребра. Мот стрибнув уперед на півметра, завмер, хряпнувся переднім колесом на землю,  і рвонув з місця під сто. Справа вискочив стовп і кинувся під колеса, Вадим ліг наліво, висік підніжкою іскри, почув виск гальмів, кинув кермо направо, виписав кривулю покришками, розминувся із другим стовпом, скинув оберти, вловив бічним зором рух, натиснув газ, стрибнув уперед на червоне... «Що я роблю, господи», – відсторонено подумав Вадим і чудом вписався в поворот...

Він не міг бачити, як брат, хихикаючи, витяг із кишені інший ключ і підійшов до вхідних дверей... Враз загорлав смартфон, Остап зняв трубку й учорашній голос начисто витер посмішку з його обличчя:

– Васильовичу... тримайся. Дзвонили з міськради, їде комісія... за цей, блін, дозвіл. Кажи їм, що хочеш, владнай це, інакше  доведеться розбирати чотири поверхи... Кілька лямів чистих мінусів, а ми ще ті банкові не погасили... дограємося, відкличуть дозвіл, як обіцяли... В тебе година часу, інакше проекту кінець!