Читати книгу - "Пастка на забіяку, Ждана Дідич"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки Вадим доїхав до в'їзду в катакомби, то впрів, як миша під мітлою. Живий – і добре. Повезло із ранньою годиною і "зеленою" вулицею – всього-то рази три заблукав.
– Дівка твоя внизу. Встигнеш першим – забереш і я забуду про бабло. Програєш – забудеш про неї і я вмикаю лічильник. Ясно? – прохрипів виродок у шкірянці.
Розтікшись черевом по сідлу червоного Fazer Yamaha, він підкидав у руці дванадцятисантиметровий цвях. Ще зо п’ять таких стирчали в мішені навпроти. Довкола юрмилася різнобарвна-різномодельна зграя мотів і власників. Пахло пальним і трохи – бійкою.
– Слухай, я не Міхей, і не знаю такого... Це помилка якась... – почав Вадим, але червоний фазер перебив його:
– Та мені пох. Їдеш – чи в писок?
Катакомби у Нерубайському були не з найширших, і плутанка там не найгірша – як на звичайну людину. Але для Вадима і перехрестя забагато, тут же він почувався прищавим підлітком, якого викликав на змагання професійний качок. Можливо, на прямій та рівній трасі в нього був якийсь мізерний шанс, але підземні мотогонки із цим типом – певно, місцевим ватагом – справа приречена. Тим паче, що кава, важчий за фазера на двадцять кіло, потужний і норовистий, в обмеженому просторі рулився значно гірше, а вже стати на колесо чи впасти – точно смерть. Яке перемогти – знайти дорогу назад було б за щастя.
– Їду. – Вадим похмуро застібнув шолом. Натовп вдоволено заревів, засигналив і покотив до входу.
«Брату би подзвонити. Щоб знав, де шукати...» – скрушно подумав Вадим. Остапові, з його чуттям простору та навичками їзди, такі перегони заіграшки, а він сам годен лиш язиком молоти, ні карта, ні GPS не врятують – переплутає право й ліво, та й по всьому.
«Помінятись би», – подумав, не знаючи, що його брат мріє про те ж достоту.
Тим часом буйна ватага звільнила в’їзд, хтось прикріпив йому карту на бак, ліхтарик – на шолом, пролунав сигнал і Вадим стартонув. Мот рвонувся стати дибки, Вадим хитнувся вперед, приборкав його і влетів під склепіння каменоломні. Довгий і широкий тунель ішов прямо, прямо, прямо і Вадим витиснув п’ять тисяч, гарячково читаючи карту – в кінці праворуч, коридор, знов праворуч, розвилка, ліворуч, розвилка, прямо, коридор, прямо... Кінець коридора стрибнув на нього з пітьми, він вдарив по гальмах, повиснувши на правий бік, кава клюнув носом і заднє колесо винесло ліворуч. Позаду вискнув гальмами фазер, ледь розминувшисьіз ним. Набір обертів – і кава стрибає вперед, Вадим лягає на бак, фазер із вершником ревуть позаду. Короткий коридор, знов гальма, клювок, занос, виск гальмів позаду, ривок вперед, набір швидкості, гальма, клювок, занос...
Це сталося на шостому чи сьомому повороті – Вадим не лічив. Він здалеку націлився в потрібний тунель – зручний, широкий, поворот сто тридцять градусів – і вирішив відірватися від настирного фазера. На всьому ходу вилетів на розвилку, без гальмів крутнув кермо – і простір відігрався над ним за весь попередній талан, підсунувши стінку під самий ніс. Удар по гальмах, поліцейський розворот... падіння. Фазер, переможно рикнувши, пролетів поруч і зник в коридорі. Вадим лежав горілиць, дихав і слухав, як поруч лежить і дише забіяка. Крекчучи встав, потрусив головою, помацав руки й ноги, послухав... Луна роздробила ревіння фазера на сотню уламків – розбери, звідки. Вадим став над двохцентнерним тілом друга і замислився. Спинив двигун, присів спиною до сідла, одною рукою обхопив кермо, другою підчепив сідло, хитнув, напіддавши задом, ще раз хитнув, ще раз – і мот став на колеса. Вадим взяв карту, глянув... Озирнувся довкіл... Це п’ята розвилка чи шоста? Чи геть сьома, хай їй грець? Вадим замислився. Якщо п’ята – прямо, якщо шоста – теж, якщо сьома – праворуч. Усе-таки п’ята – вирішив він і сів у сідло.
Він спинився, коли згубив лік поворотам, підйомам і спускам. Загасив мотор, вимкнув ліхтар і прислухався. Тиша. Серце калатало десь в горлі, хотілося пити. Блукати тут можна до запаморочення, до останньої краплі пального. Десь в цих коридорах червоний хижак мчить до своєї цілі. Може, хтось подолав би його, але не Вадим. Він скинув шолом, згорбився і закрив обличчя руками. Він відчув сотні й тисячі кілограмів каменю над собою, ніби хтось поклав їх йому на голову. Темрява загусла, і затулила йому рот і ніс повстяною рукавицею, піт закапав із брів, заливаючи очі. «Це страх», – подумав він, – «Я боюсь». І прийшла пітьма – безкінечна, безнадійна...
Скільки він простояв – хвилину? Двадцять? Дрібний стукіт лунав звідусіль. «Щури?» – Він вслухався. Щури таких розмірів проковтнуть його не жуючи. Стукіт спинився, і він сказав, хрипко і голосно:
– Я тут.
Марина вибігла із пітьми і кинулась йому на шию:
– Ти живий, ти цілий, ти в порядку? Пробач мені, пробач, як я могла...
Механічно, не тямлячи, він пригорнув її – і відчув, як повітря повертається в груди, як перестає плигати серце, як відступає пітьма. «Це радість», – подумав він, і відчув, що радіє.
– Пробач мені, пробач, ти загубився... – белькотіла вона. – Остап сказав, ти впораєшся, ох, нащо я згодилася... Ти цілий?
– Я-то в порядку. А от що ти тут робиш... при чім тут Остап?
– Ми це удвох придумали, щоб ти поїхав... попросили друзів... Остап сказав, ти зможеш, і що це корисно... вам обом... – заторохтіла вона, вчепившись в його майку.
– Ага. Пастка? – три чверті всеї крові бухнули йому в голову – обличчя спалахнуло, коліна ослабли. – Це нормально, по твоєму?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка на забіяку, Ждана Дідич», після закриття браузера.