Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

Флора байдуже відвернулася. Вона ніколи не зазіхала на чужу власність і не збиралася зраджувати принципам. Може, якби йшлося про багатомільйонний капітал, жадібність і прокинулася б, але кілька папірців, хай і великого номіналу, не змінять її життя.

«Горда, так? Впевнена, що одного разу з голоду не помреш? Тобі, до речі, потрібні нові чоботи та житло. Бажано не в підвалі, бо ще здурієш від своїх дурних фобій», – занив здоровий глузд.

Важке зітхання допомогло придушити сумніви. Флора втомлено потерла чоло і на кілька миттєвостей заплющила очі. Все владнається. Удача не раз відверталася від неї, проте будь-які неприємності рано чи пізно закінчуються. Досі Флора Даньята жила чесно – і житиме, доки зможе. А там… Час покаже.

– Дівчино, точно не ваш? – наполягав співчутливий чоловік, нервово смикаючи ґудзики свого довгого сірого пальта, вкритого краплями дощу. – Прийдете додому і пошкодуєте, що не взяли.

– Точно. – Його нав’язливість лякала, і розмовляти не хотілося, так само як і знову перетинатися з поліцією.

Інформаційна панель мигнула, перемикаючись із прогнозу погоди на трихвилинний блок реклами та оголошень. Строкаті картинки з анімацією і дрібний нерозбірливий шрифт… Вони зливалися в одну смугу, і погляд не міг сфокусуватися на чомусь конкретному. Щоправда, дещо у верхньому лівому кутку привертало увагу.

Криваво-червоний прямокутник, біла одиниця та шість великих нулів вибивалися із загальної картини. Флора навіть зробила крок ближче, вдивляючись у непомітні рядки самого оголошення.

«Розшукуються свідки у справі Ділена Рокса. Ми щедро заплатимо за будь-які достовірні відомості про його останній день. Той, хто погодиться виступити у суді, отримає додатково мільйон віанітів. Звертатися до Жасмин. Аві-Ейл, сімсот шість. Приходьте будь-коли», – говорив текст.

Ну і ну! Мільйон віанітів? Це ж якусь казочку треба буде розповісти, щоб отримати п’ятнадцять річних доходів середньостатистичної вчительки?!

Флора сумно посміхнулась і глянула на таймер у верхній частині панелі. Ще п’ять хвилин… Аж п’ять! Хоч би потяг не затримали чи, ще гірше, не скасували! Проте біля протилежної платформи зупинився інший, що йшов у напрямку горезвісного Аві-Ейл. Точнісінько за розкладом… Це давало надію, що удача не підведе.

– Привіт, кохана! – пролунало неподалік. – А я тебе всюди шукаю! Заблукала, так? З незвички у місті легко загубитися. Швидше, ми запізнюємося! Там пишуть, до ранку на нашій гілці поїздів не буде.

Чоловічий голос, що це промовив, був досить приємним, та й самі фрази належали до повсякденних, але Флора казна-чому занепокоїлася. Може, від надлишку фальші та зневажливих ноток? Не хотілося б опинитись на місці дівчини, до якої звертався невідомий. Він ледве стримував лють і міг змішати подругу з брудом за одне неправильне слово.

– Ходімо, люба, – з натиском продовжував незнайомець. – Ми запізнюємося.

Наступної миті Флора виявила, що її схопили за руку вище ліктя і тягнуть до потяга на Аві-Ейл.

– Пустіть! – Вона так розгубилася, що продріботіла повз станційного службовця, не попросивши про допомогу. – Хто ви?! Ой! Що там відбувається?

Товстий гаманець, що досі лежав за обмежувальною лінією під наглядом чоловіка з ціпком, привернув увагу пошарпаної жінки середніх років. Незважаючи на протести та погрози, вона схопила гроші і швидким кроком попрямувала до виходу. Двоє поліцейських одразу ж підбігли до неї і заломили їй руки за спину.

В чому полягали звинувачення, Флора не почула, бо двері потяга зачинилися і чужі проблеми зблякли в порівнянні з її власними.