Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

– Допоможі… Допо… – Від страху губи заніміли, і вона ніяк не могла вимовити навіть тихе слово, не кажучи вже про крик.

– Жити хочеш? – Викрадач притиснув її до поручнів і схилився до вуха. – Знаю, всі хочуть. Не сіпайся, будь гарною дівчинкою, і дуже скоро ми розійдемося навіки.

Його обтягнуті шкіряною курткою плечі перекривали поле зору, довге кучеряве волосся лоскотало обличчя і заважало нормально дихати, важка сумка з дивною емблемою (птах на гребені хвилі) стукала по склу в такт ходу потяга і навіювала погані передчуття.

– Що вам потрібно? – Флора змусила себе виштовхувати бодай склади.

Незнайомець дбайливо поправив її косинку, що збилася набік, і обтріпав мокрий комір.

– Не прикидайся дурненькою, люба, – пробурмотів, відбираючи сумочку і безсоромно у ній риючись. – Те саме, що й усім, включно з тобою. Спокійне безбідне життя.

Перший шок минув.

«Зараз я влаштую тобі мир і спокій!» – Флора набрала повітря в легені і приготувалася боротися не на життя, а на смерть, добре що в сусідньому вагоні виднілася людина в поліцейській формі.

– Ти своє вирішила збудувати на моїх кістках, – продовжував невідомий. – Засуджувати не буду, але й розуміння не чекай. Сама напросилася, люба. Можу тільки поспівчувати і порадити більше не лізти, куди не просять.

– Ви хто? – зірвалося з язика замість: «Люди добрі, рятуйте!» – Я вас знаю?!

– Гадки не маю. Зважаючи на те, як старанно ти намагалася повісити на мене вбивство, ні. Якби ми були знайомі, ти б не ризикувала, а сиділа тихіше за мишу.

– Я… Я що робила?!

Потяг хитнувся, і викрадач на мить відсторонився. Флора подумала, що саме час штовхнути його щосили і бігти до дверей, але до наступної станції залишалося хвилини три шляху. Чи привернути увагу поліцейського? Ось тільки незрозумілий випадок із гаманцем і слова щодо вбивства насторожували. Краще дізнатися більше подробиць, перш ніж діяти!

– Флора Даньята, двадцять три роки, вчителька. Незаміжня, родичів на Віанді немає, стаж роботи – один місяць, – задумливо повідомив незнайомець. – Нерухомості не маєш, прав на керування транспортними засобами не отримала, на рахунку вражаюче кругла сума – нуль. Якщо не секрет, скільки Б’єн тобі за мене пообіцяв? Сподіваюся, мільйонів десять? Неприємно почуватися дешевими консервами. Ну, яка моя ціна?

Флора підвела голову для різкої відповіді, але цікавість пересилила злість. Їй точно не доводилося перетинатись із цією людиною! Вона б запам’ятала його. Стовідсотково запам’ятала б!

– Зріст – метр вісімдесят або вісімдесят п’ять, вік – близько двадцяти чотирьох або п’яти, очі зі штучним зеленим пігментом, миле личко – безумовно заслуга пластичної хірургії, татуювання на шиї – хвастощі, рід занять – безробітний із пристойним стажем дуркування. Фізична форма непогана, а психічна спричиняє побоювання. Родичів, майна, банківських рахунків та совісті немає. Ім’я невідоме, але он підходить поліцейський, він охоче надасть потрібну інформацію.

– Де?!

Флора вдарила викрадача по гомілці і вужем прослизнула під його рукою.

Потяг зупинився, двері почали відчинятися. Вона рвонула сумочку, але незнайомець і не думав відпускати плетений ремінець.

– Не набивай собі ціну, люба. Цирк можеш влаштовувати в поліцейському відділку, а мені потрібна правда. Хто тобі заплатив?

«Він має рацію. З грошей у мене тільки готівка та карта з першою і єдиною зарплатою. Кину гаманець – не зможу повернутися навіть у Торі-Ейл», – Флору переповнював розпач.

Пасажири квапливо виходили та входили, інфоекран показував, що до відправлення залишилося тридцять секунд.

– Дам удвічі більше, – раптом заявив невідомий. – Назви ім’я замовника. Це Б’єн, так? Чи мій братик постарався?

Двадцять секунд. Флора рахувала удари власного серця і не вірила, що це відбувається саме з нею. Раптом він помилився? Раптом сприйняв її за когось іншого?

«Він знав моє ім’я і коротко переказав біографію. Непорозуміння – не варіант», – заперечила собі ж.

– Назви спочатку своє! – Вона не збиралася «викати» цьому психу.

Десять секунд. Лампа над виходом заблимала червоним. Потяг здригнувся, десь під ним пролунало шипіння.

– Повний абсурд! Годину тому ти намагалася звинуватити мене у вбивстві, а зараз не впізнаєш?

«Він точно ненормальний!» – Флора глянула в неприродно зелені, сповнені божевілля очі викрадача і вискочила на платформу за мить до того, як двері зімкнулися, ледь не прищемивши край її весняної куртки.

Недавні попутники поспішали геть, каси лякали темними вікнами, інфопанель запевняла, що до шостої ранку рух не відновиться на жодній із гілок, і просила залишити станцію.

Досі Флора не стикалася з надзвичайними ситуаціями такого роду.

Вона виросла у сім’ї, де ніколи не голодували, але й не знали розкоші. Залишила дім у твердій впевненості, що будь-якої миті може повернутися назад і почати все заново. Здобула вищу освіту, без надмірних страждань пережила нерозділене кохання до однокурсника, отримала диплом із відзнакою та запрошення до будинку Ділена Рокса. Запрошення, до речі, ґрунтувалося на побажанні восьмирічного Касіала Рокса, що вибрав учительку методом особистих вподобань із двох десятків кандидатів, а не на симпатії його батька.