Читати книгу - "Блюдце зі стрілкою, Зенгін Грід"

Уже темніло і ми збиралися запросити дівчат із сусіднього двору пограти в козаків-розбійників. Коли раптом баба Галя з кутового під’їзду здійняла ґвалт. 

— Ааай! Пресятий Божее! Спаси душу мою грішнооюю! Ааааай! — крики долинали із підвалу. 

Показалась голова баби Галі. Вона відчайдушно намагалася вибігти, але сходи, які вели нагору, були довгими, кривими і щербатими. Баба перечепилася. Щось так сильно налякало її, що вона вже лізла вгору майже на всіх чотирьох, допомагаючи собі і руками. Ми приготувалися тікати від того, що гналося за нею. Раптом із підвалу вискочило маленьке цуценя. Виляло куцим хвостиком і силувалось догнати бабу на своїх коротеньких лапках. Ми засміялися.

— Ану! Іди звідсі! —  закричала баба Галя і замахнулася на нього.

Цуценя піджало хвостик і кинулось навтьоки. Ми зловили його. Сусідка перехрестилася і наказала віднести «сосуд сатани» якнайдалі від нашого двору. 

Цуцик був такий хороший! Ми могли б влаштувати йому хатку у дворі і доглядати всім разом, але цуценя було чорне. Кожен розумів — баба Галя не дасть йому життя.

Вона ніколи до нас не чіплялася, не сварила за галас і пустощі, пригощала полуницями і черешнями зі своєї дачі. Одним словом, гордо носила звання найдобрішої бабусі у всьому дворі. Мама казала, що у баби Галі свої таргани в голові. Сусідка була аж занадто набожною і мала алергію на чорне. Варто було чорному коту, псу або птаху ступити у двір — вона кардинально мінялася, поводила себе грубо і жорстоко. Називала їх вмістилищем диявола. Одного разу баба вилила з вікна відро води прямо на голови готам, що прийшли посидіти на лавочку під під’їздом. 

Цуценя було чорне, гостровухе і дуже кумедне, тож я вирішив випробувати долю. Мама любила собак. Я благав. А ще натякнув, що баба Галя точно його втопить, якщо воно буде ходити без господаря. Мама здалася. Я хотів назвати його Бетменом, у мене навіть була колекція наклейок із цим героєм. Мама ж була проти. Вона хотіла Бетховеном, як пса з одноіменного фільму. Коли мені щось треба, я чудово вмів користуватися мізками, тож сказав, що фільм аж занадто популярний і майже всі собаки в місті вже Бетховени. В кінці кінців, сторгувався на ім’я Кажан. Для мене це було те ж саме, що Бетмен, а мамі здалося оригінальним. 

Пес ріс набагато швидше, ніж я. До наступного літа він встиг вимахати мені майже по пояс. Я брав Кажана гуляти на цілий день і мама не могла загнати нас додому аж до самої ночі, але тільки тому, що не знала, де ми. Ми забиралися з двору, бо там чатувала баба Галя. Вона вже кілька разів скандалила з мамою.

Кажан був повноправним членом нашої компанії, мав свою роль у кожній грі, особливо любив бігати в квача. Одного разу, коли він ловив Андрія, то ненароком вкусив прямо за дупу і порвав йому штани. Звісно, зашивати їх ми побігли до моєї мами, щоб тьотя Надя не прибила Андрія.

Спочатку ми гуляли в дворах знайомих і однокласників, потім почали відходити все далі і далі, поки не вибрались за межі нашого маленького містечка. Одного разу зайшли аж до ліску і розвідали багато прикольних штук в околицях. 

Ми натрапили на закинуту будівлю, заворожено оглядали її знизу догори. Всередині між балками проросли молоді дерева, буяла трава, під високою стелею звили гнізда птахи. Це було так гарно. Шматок лісу у бетонній коробочці. Я захотів, щоб у мене в квартирі теж виросли справжні дерева.

— Що це за фігня? — раптом вказав Гордій на химерні дерева. На них були якісь дивні нарости.

— Дерева-мутанти. — втаємничено пояснив Андрій. —Такі бувають біля місць, де часто сідає енело.

Ми задерли голови, витріщилися в чисте безхмарне небо й вирішили швидше забратися звідти, поки ніхто не прилетів.

Незабаром ми побачили на землі велике коло, викладене з каміння. Воно було моторошне. Кажан зайшов всередину, та я швидко потягнув його до себе.

— Це відьомський знак. — констатував Андрій. — Так позначали місце шабашу, бо коли летиш на мітлі, таке коло добре видно згори.

Звісно, ми з Гордієм теж любили страшилки, але тяга Андрія до всього містичного просто не піддавалася опису. Він був серед нас окультним експертом-самоучкою, мав колекцію відеокасет з фільмами жахів і ми передивилися їх всі по кілька разів.

Ми йшли далі, знаходили все дивніші штуки. На приклад, великий земляний насип із входом всередину.

— Бляха, та це ж древній курган, зуб даю! — Андрій схопився руками за голову.

Ми вчили про них на історії і у мене з’явилася ідея:

— Пацики, там можуть бути скарби!

— У кого дома є лопата? — запитав Гордій.

Дорогою ми обговорювали, де нам знайти хоча б одну і самі не помітили, як зайшли в лісок.

— Можна в підмітальниці спитати. Я бачив як вона ховала мітлу в комірку нашого під’їзду, то там були і граблі, і лопати..

— Пацани! — перебив нас Гордій.

Ми завмерли від моторошного видовища. Сухі невисокі сосни були голими і сірими, відразу кидалися в очі серед пишного листяного лісу. На землі, вкритій рудими опалими голками, не проростала трава. Ліс ніби заіржавів. Дерева росли так щільно, що поміж ними було б важко пробиратися. Сухі гілки погрожували вибрати очі кожному, хто насмілиться залізти на їх територію. Лише в одному місці — посередині, сосни утворювали тунель. Ніби ліс розступався і запрошував нас зайти, тож ми пішли.