Читати книгу - "Блюдце зі стрілкою, Зенгін Грід"

— Вау! Тут супер-моторошно! — Андрій аж задихався від захвату.

Посеред хворого проліску на невеликій галявині стояв камінь.

— Це надгробок.. — прошепотів я.

Андрій підійшов і почав його розглядати:

— Тут нічого не пише.

Я ж дивився на Кажана. Він так метушився, що і самому робилося трохи лячно. Підбігав до мене, потім до виходу і знову до мене.

— Пацани, ходімо вже. Мені пора додому, мама сваритиме! — я придумав про маму, бо не хотів, щоб вони дражнили мене сциклом.

Коли ми повернулися у двір, всі розмови зводилися до тих містичних знахідок. Саме тоді дальня родичка, якої я навіть не знав, прислала з Канади дешевий пластиковий фотоапарат. Він був «одноразовий», як говорила мама, але все ж робочий. Кнопка клацала при натисканні, колесико перемотування кадрів працювало, але їй слабо вірилося, що ця «іграшка» спроможна видати справжні фотографії. Тому, коли я випрошував купити плівку на тридцять шість кадрів, мама погодилась лише на дванадцять. 

Для нас це була удача з розряду неможливих! Андрій запропонував зробити власну книгу «реальних» страшилок. Пройти ще раз тими містичними місцям, сфотографувати їх а потім вклеїти фотографії у зошит і до кожної написати історію. Звісно ж, ми загорілися цією ідеєю.

Я економив кадри, як міг, але плівка кінчилась того ж дня. Ми пішли за місто і занотували все, що вважали містичним. Могло не вистачити кадрів, тому ми почали із найцікавішого. Самотня могила серед лісу; зловісна стежка між голих сосен; великий земляний насип із входом всередину; дивне коло з каміння; закинута будівля; дерева-мутанти. Крім того, я сфотографував Кажана у прикольній кепці Гордія на фоні пишного зеленого лісу. Я хотів подарувати цей знімок мамі, але не був впевнений, що він вийшов гарним, бо Кажан постійно крутився і ніяк не міг всістися.

Нам нетерпілося проявити фотографії і на наступний день мама понесла плівку в ательє. Вона повернулася, м’яко кажучи, не в настрої. Зайшла на кухню не роззувшись, набрала склянку води з крану, накрапала туди ліків і випила залпом.

Мама поклала на стіл кілька фотокарток і я втупився у знімок закинутої будівлі. Їй стало відомо, де ми лазили. Як ми взагалі додумалися гуляти в лісопосадці!? Часи неспокійні, не дай бог щось, і нас вже ніхто не знайде. Ми навіть не здогадуємося, як там небезпечно! Мама сподівалася, що нам вистачило розуму не лізти у недобудований цукровий завод, бо там все на чесному слові, пришибе бетонною плитою чи напоретесь на арматуру.

Мама викричалась від душі, але не заспокоїлась. Декілька разів підходила до телефону і знову передумувала. Потім, все ж, подзвонила тьоті Наді і тьоті Валі, тож мої друзі дома наїлися крикунів. Фотографії мама конфіскувала.

Я отримав домашнє ув’язнення на тиждень. Мене випускали з дому тільки коли треба було вигуляти Кажана. Батьки моїх поплічників виявилися менш суворими, тож Андрій з Гордієм приходили кожного дня відпрошувати мене хоча б на півгодини. Мама була непохитною — на п’ятнадцять хвилин вивести Кажана і назад, вона засікає.

Мама мусила ходити на роботу, тому періодично дзвонила звідти на домашній, перевірити, чи я вдома. Коли я відбув покарання, мама пом’якшала і віддала мені знімки. Я був розчарований, як ніколи — лише кілька химерних дерев і розвалини цукрового заводу. Інші фотки не вийшли, вони були такої поганої якості, що на них не можна було нічого розібрати. Мама не стала витрачати гроші на їх друк.